Новини - Андрій Любомирович Войницький
Декоративна рибка в круглому акваріумі глумливо махнула пишним хвостом. Я тебе засмажу на пательні, карасику, чомусь подумав я зі спокійною буденною злобою. Віка відсемафорила мені черговою посмішкою і швидким рухом указала на стілець поруч зі своїм кріслом: начальство перебувало в бадьорому і бойовитому настрої.
— Я не питаю, як ти це нарив...
Фразу вона не закінчила, бо відволіклась на чиєсь важливе повідомлення у «асьці», кинувшись терміново настукувати відповідь. Я роздивлявся вуалехвоста. У голові крутився дзвінок Соні Купер, її погрози, дивна розмова зі Світлицькою, пекельний кавардак останнього судового засідання.
— Хто такий цей Саша? — нарешті спитала Віка.
— Дилер,— відповідав я.— Він постачав наркотики на всі вечірки Наталії Штос.
— Це точно?
— Це версія.
— А хто такий Луговий?
— Пішак. Він купляв наркотики у Саші. Можливо, виконував його дрібні доручення.
— Це теж версія?
Я мовчав. Віка таємничо посміхнулася:
— У мене дещо є... але... Ну, ти ж розумієш!
Я кивнув. Вона дістала айфон і продемонструвала фото документа. Я придивився. Це був якийсь протокол.
— Я можу почитати уважніше? — спитав я.
— Тільки тут. Копіювати не дам. Он ручка і блокнот.
Півгодини я просидів у неї в кабінеті — читав, робив виписки з трьох документів, що зберігалися у пам’яті айфона.
— Ну що? — поцікавилася Віка, коли я повернув їй телефон.
— Хто такий Кіндсфатер? — спитав я.
— Це ти мені скажи.
— Виходячи з дат, три роки минуло...
— Так, три.
— І що...— повільно почав я,— ти думаєш...
— Я нічого не думаю,— перебила вона керівним тоном.— Я тут виконую адміністративні функції. Думати над отриманою інформацією — завдання журналіста. Зверни увагу, Лугового затримували двічі — перший раз з героїном, другий з амфетаміном. І обидва рази відпустили. Тож ти і подумай, хто тут пішак, і хто у кого купляв наркотики. Розумієш, чим це пахне?
— Ще одним «мєнтовським каналом»,— відповів я.— Ми кожний місяць про них пишемо!
— Ми не пишемо, а розміщуємо прес-релізи обласної прокуратури!
Вікторія піднялася і пружно пройшлась кабінетом; очі її блищали від азарту. На стіні навпроти її стола були розвішані однотипні грамоти, від яких рябіло в очах: дешеві папірці в дешевих рамочках, нічого не варті офіційні відзнаки, які надавали нам офіційні органи до дня журналіста або до якоїсь там річниці. Підписи голови міськради, губернатора, чинів прокуратури, інших силовиків. Я дивився на них і чомусь згадував муміфікованих мух у вікні захаращеного коридора у суді. Віка перехопила мій погляд і сумно посміхнулася.
— Я теж про це думаю. Треба було б викинути все це до бісової матері,— проказала вона з відразою.— Але це статус. Політики, посадовці — всі, хто навідує цей кабінет, у першу чергу бачать це, і дуже рідко бачать щось, крім цього. Бо це відзнаки не за журналістику, а за лояльність. А за журналістику у нас судові позови... Так що давай, Даню, трошки займемось журналістикою, якщо вже почали... Копай, рідненький.
Я нічого не сказав і вже повернувся, щоб іти, але раптом зупинився біля акваріума. Ця бісова рибка чомусь не давала мені спокою.
— Ти знаєш, що це за риба? — спитав я у Віки.
Вона вже сиділа за столом, занурена у монітор, але почула моє питання і підняла голову, здивована тим фактом, що я ще тут.
— Мені хтось казав, але я не запам’ятала.
— Це вуалехвіст,— повідомив я.
— Назва супер!
— Їх не радять тримати разом з більш швидкими і хижими рибами. Тому що така риба може відгризти вуалехвосту голову.
Віка уважно подивилася на мене. Я вийшов із кабінету.
4Орест Сергійович Кіндсфатер виявився людиною без обличчя і майже без біографії. Про нього було відомо лише те, що він народився у селі Микуличі у Львівській області 1974 року. На службі в міліції перебував з 1994 року.