Талановитий містер Ріплі - Патриція Хайсміт

Невже Мак-Каррон вирішив діяти саме так? Вихопити з його розповіді ще кілька доказів проти нього? А може, просто хотів почути об’єктивну думку про Дікі, якої він не міг отримати від його батьків?

— Він хотів бути художником, — почав Том, — хоча й знав, що йому ніколи не стати видатним. Він поводився так, ніби йому байдуже, ніби він і так щасливий та живе тут, у Європі, саме так, як завжди хотів. — Том облизав губи. — Та мені здається, що день у день таке життя дедалі більше його гнітило. Як ви, мабуть, знаєте, батько не схвалював його захоплень. Та ще й ці їхні стосунки з Мардж.

— Що ви маєте на увазі?

— Мардж закохалася в нього, а Дікі не відповідав їй взаємністю, але вони так часто бачилися в Монджибелло, що вона й далі продовжувала на щось сподіватися… — Том обрав безпечну для себе тему, але вдавав, ніби йому важко про це говорити. — Правду кажучи, він ніколи не обговорював цього зі мною і завжди гарно відгукувався про Мардж. Він, звісно ж, симпатизував їй, але всім було очевидно — і Мардж теж, — що він ніколи не покличе її заміж. Але Мардж не здавалась. Гадаю, саме це стало основною причиною, яка змусила його покинути Монджибелло.

Мак-Каррон слухав уважно й навіть трохи співчутливо, здалося Тому.

— Що ви маєте на увазі, коли кажете, що Мардж не здавалась? Що вона робила?

Том зачекав, поки офіціант поставив на стіл дві чашки з пінистим капучино, помістив між ними цукерничку й поклав на неї рахунок.

— Вона продовжували писати йому, хотіла зустрітися, але водночас поводилась досить тактовно, не надто набридаючи йому, коли він хотів побути сам. Усе це він розповів мені під час зустрічі в Римі. А ще після вбивства Майлза він був не в гуморі для зустрічі з Мардж і боявся, що вона, дізнавшись про його неприємності, сама приїде до Рима.

— Як ви думаєте, чому він був такий пригнічений після вбивства Майлза? — Мак-Каррон відсьорбнув капучино, заплющився від того, що воно було гарячим або гірким, і взявся помішувати його ложкою.

Том пояснив. Вони були добрими друзями, а Фредді вбили через кілька хвилин після того, як він пішов від Дікі.

— Ви думаєте, що Річард міг убити Фредді? — тихенько запитав Мак-Каррон.

— Ні, я так не думаю.

— Чому?

— Бо в Дікі не було причин його вбивати… Принаймні мені не відомі такі причини.

— Зазвичай люди кажуть: він не здатен на убивство, — зауважив детектив. — Як гадаєте, Річард був здатен на вбивство?

Том вагався, гарячково шукаючи правильну відповідь.

— Я ніколи про це не думав. Я не знаю, як виглядають люди, здатні на вбивство. Я бачив його сердитим…

— Коли?

Том описав два дні в Римі, коли Дікі, за його словами, дратувався і сердився через допити поліції і навіть перебрався з квартири до готелю, щоб йому не телефонували знайомі й незнайомці. Том поєднав цей стан Дікі з наростаючою зневірою у власних силах, адже саме в той час малювання теж давалося йому не найкраще. Він зобразив Дікі як упертого й пихатого молодого чоловіка, який залежав від батькових грошей і тому хотів довести, що й сам на щось здатний. З його слів виходило, що Дікі був доволі дратівливим, але щедрим до друзів і незнайомців, а ще в нього дуже часто змінювався настрій — зараз він приязний і веселий, а за мить міг стати похмурим і мовчазним. Він закінчив свою розповідь на тому, що Дікі був звичайнісіньким юнаком, який, проте, вважав себе особливим.

— Якщо він наклав на себе руки, — додав Том, — то хіба тому, що побачив свої недоліки та зрозумів, що не такий він уже й особливий. Мені легше уявити його самогубцем, аніж убивцею.

— Та все ж у мене є підозри, що він міг убити Фредді Майлза. А у вас?

Мак-Каррон був із ним цілком відвертий, у цьому не було жодних сумнівів.

Він навіть очікував, що Том зараз почне захищати Дікі, адже той був його другом. Страх потроху відпускав, поволі, ніби всередині танув лід.

— Не знаю, — сказав Том. — Я просто не вірю, що він міг таке зробити.

— І я не знаю. Але це багато пояснило б, хіба ні?

— Так, — відказав Том. — Тоді б усе стало зрозуміло.

— Ну, це лише перший день моєї роботи, — з оптимістичною посмішкою мовив детектив. — Я ще навіть не бачив звіту римської поліції. Мабуть, після поїздки до Рима знову потребуватиму ваших свідчень.

Том уважно подивився на нього. Здається, їхня розмова добігла кінця.

— Ви говорите італійською?

— Не дуже добре, але можу читати. Я знаю французьку, але то пусте, якось дам собі раду, — сказав Мак-Каррон так, ніби це було геть неважливо.

Це дуже важливо, подумав Том. Він не міг уявити, як Мак-Каррон, спілкуючись тільки з