Талановитий містер Ріплі - Патриція Хайсміт

— Я теж сумніваюся, що вони підроблені, — додала Мардж.

— Експерти справді не дійшли спільної думки, — підтвердив Мак-Каррон. — Вони не вважають підробленими листи, які Дікі надіслав до банку Неаполя, тому, навіть якщо підписи на чеках підроблені, напрошується один висновок: Дікі когось покриває. Якщо припустити наявність підроблених підписів, чи є у вас підозри, кого б міг покривати Дікі?

Том не поспішав з відповіддю, але тут озвалась Мардж:

— Знаючи Дікі, я дуже сумніваюся, що він би когось покривав. Та й навіщо це йому?

Мак-Каррон пильно дивився на Тома, і хтозна, що було в нього на думці — може, він засумнівався у щирості Тома, а може, обмірковував щойно сказане Мардж. Мак-Каррон скидався на типового американського торговця автівками, подумав Том — веселий, показний, не дурний, але й не надто кмітливий, здатний обговорити з чоловіком бейсбол і справити жінці нехитрий комплімент. Том був невисокої думки про нього, однак було б украй нерозважливо недооцінювати свого опонента. Його невеликий рот відкрився, і він запитав:

— Чи можу я попросити вас на кілька хвилин спуститися зі мною до вестибюля, містере Ріплі?

— Звичайно, — підвівся Том.

— Ми ненадовго, — детектив звернувся до містера Ґрінліфа й Мардж.

Біля дверей Том озирнувся, бо містер Ґрінліф теж підвівся і почав щось говорити, але він його не слухав. Раптом він побачив, що надворі дощило, краплі вдарялися у вікно й тонкими сірими струмками стікали донизу. Він кинув на них останній нечіткий, ніби затуманений погляд — невелика постать Мардж посеред величезної кімнати, містер Ґрінліф, що враз перетворився на старого немічного діда, який намагався щось заперечити. Та найбільше йому запам’яталася розкішна кімната з видом на канал, по інший бік якого, захований за дощовою завісою, стояв його будинок — будинок, до якого він може більше ніколи не повернутися.

Містер Ґрінліф питав:

— Ви… ви повернетесь через кілька хвилин?

— А, так, — відказав Мак-Каррон із байдужою упевненістю ката.

Вони рушили до ліфта. Цікаво, чи він завжди так робив, подумав Том. Перекинеться з ним кількома словами у вестибюлі, тихенько передасть його італійській поліції, а тоді, як і обіцяв, повернеться до номера містера Ґрінліфа? Мак-Каррон прихопив із собою кілька папірців зі свого портфеля. Том роздивлявся витіюватий візерунок, що прикрашав панель із номерами поверхів. Усю дорогу донизу він дивився на ті цятки й завитки. «Вигадай якусь буденну й розумну фразу про містера Ґрінліфа», — напучував себе Том. Він зціпив зуби. Тільки б не спітніти. Поки що він тримався, але не дай Боже його обличчя вкриється краплинками поту, коли вони спустяться у вестибюль. Мак-Каррон заледве сягав йому до плеча. Том повернувся до нього якраз перед тим, як ліфт зупинився і похмуро, хоча й намагався удати посмішку, запитав:

— Ви вперше у Венеції?

— Так, — відказав Мак-Каррон і рушив вестибюлем. — Зайдемо сюди? — Він показав на бар готелю, говорив досить люб’язно.

— Добре, — погодився Том. У барі не було багато людей, але віддалені столики, де б ніхто не міг їх почути, були зайняті. Невже Мак-Каррон висуне йому звинувачення прямо тут, один за одним викладаючи перед ним беззаперечні докази? Він сів на стілець, який йому показав детектив, а сам Мак-Каррон сів спиною до стіни.

До них підійшов офіціант.

— Signori?

— Мені каву, — сказав Мак-Каррон.

— Мені капучино, — сказав Том. — А ви хочете еспресо чи капучино?

— А яка з молоком? Капучино?

— Так.

— Тоді візьму капучино.

Том зробив замовлення.

Мак-Каррон глянув на нього. Його маленький рот витягнувся в легенькій посмішці. Том уявив собі три варіанти початку цієї розмови. «Ви вбили Річарда, правда ж? Персні — це вже занадто, вам не здається?» Або: «Розкажіть мені про той човен у Сан-Ремо, містере Ріплі, у всіх деталях». Або просто та спокійно, підводячи до головного: «Де ви були п’ятнадцятого лютого, коли Річард зійшов з корабля у… Неаполі? Добре, але де ви тоді мешкали? А де ви мешкали, скажімо, у січні?.. Ви можете це довести?»

Мак-Каррон нічого не казав, тільки розглядав свої пухкі руки й ледь-ледь посміхався, наче йому було збіса легко розкрити цю справу, а зараз він щосили намагався дібрати потрібні слова.

За сусіднім столиком четверо італійців емоційно й досить гучно щось обговорювали, раз по раз вибухаючи оглушливим сміхом. Том хотів відсунутися від них, але сидів нерухомо.

Він напружився, аж його тіло зробилося твердим, як криця. Він був готовий прийняти виклик. А тоді почув свій неймовірно спокійний голос:

— Чи встигли ви зустрітися із лейтенантом Роверіні, поки ще були в Римі? — Він озвучив своє питання і лише тоді усвідомив його справжню мету. Він хотів вивідати, чи Мак-Каррон знає про затонулий у Сан-Ремо човен.

— Ні, не встиг, — сказав детектив. — В аеропорту мені повідомили, що містер Ґрінліф має сьогодні повернутися до Рима, але я прилетів дуже рано, тому й вирішив не гаяти часу та спіймати його у Венеції, а заразом ще й поговорити з вами. — Мак-Каррон опустив очі