Правда про справу Гаррі Квеберта - Жоель Діккер

— Чому ж, дуже цікаво. І я уважно вас слухаю. Пункт чотирнадцятий: життя — суцільна облуда.

— О господи! Маркусе, ви нічогісінько не зрозуміли. Часом у мене таке враження, наче я спілкуюся з недоумком.

16-та година

День був чудовий. Такими суботами Аврора поринала у тишу і супокій, осяяна надвечірнім літнім сонцем. У середмісті люди безжурно гуляли містом, розглядали вітрини і тішилися останніми погідними днями. Вулиці житлових кварталів, замість автівок, заполонили дітлахи на велосипедах і роликах, а їхні батьки, сидячи в затінку на ґанках, попивали лимонад і гортали газети.

Уже втретє за останню годину Тревіс Довн, який патрулював місто на поліційному авто, опинявся в кварталі Террас-авеню перед домом Квіннів. Вечір був напрочуд спокійний, жодної перестороги. Знічев’я він трохи почергував на шосе, та думки його були далеко: він не міг думати ні про що, крім Дженні. Вона сиділа тут, під маркізою, разом із батьком. Обоє цілий вечір відгадували кросворди, а Тамара Квінн підрізувала квіти на осінь. Під’їжджаючи до них, Тревіс пригальмовував, сподіваючись, що Дженні почує, оберне голову, побачить його і приязно помахає рукою, а він зупиниться на хвильку і привітається з нею з вікна автомобіля. Може, навіть пригостить його холодним чаєм, і вони трохи побалакають. Та вона не обернулася й не помітила його. Вони з батьком реготали і мали щасливий вигляд. Він проїхав повз них і зупинився за кількадесят метрів, де його не було видно. Глянув на букет на передньому сидінні й узяв у руки папірця, що лежав біля квітів. На ньому було написано те, що він хотів їй сказати:

Добридень, Дженні. Чудовий день. Я оце подумав, якщо ти увечері вільна, то, може, прогуляємося берегом? Чи підемо в кіно? У них там у Монберрі нові фільми. (Вручити квіти)

Запропонувати їй погуляти чи піти в кіно. Це неважко. Та він так і не зважився вийти з авто. Різко натиснув на газ і поїхав патрулювати далі, тим самим маршрутом, щоб за двадцять хвилин знову опинитися перед хатою Квіннів.

Квіти він поклав під сидіння. Щоб ніхто не побачив. То були дикі ружі. Він любив збирати їх неподалік Монберрі, на березі невеличкого озера, про яке розповів йому Ерні Пінкас. На перший погляд, ці троянди не такі гарні, як садові, зате яскравіші. Йому часто кортіло повезти туди Дженні. Він навіть цілий план вигадав: зав’язати їй очі, відвести до кущів диких руж, а потім зняти пов’язку, щоб тисячі барв спалахнули перед нею феєрверком. А потім вони влаштували б пікнік на березі озера. Та йому бракувало хоробрості запропонувати це їй. Тепер він котив по Террас-авеню, повз дім Келлерґанів, не звертаючи на нього жодної уваги. Його думки були далеко.

Хоч день був погідний, панотець від обіду замкнувся в гаражі й порався коло старого «гарлі-девідсона», сподіваючись повернути його колись до життя. Згідно з рапортом аврорівської поліції, він виходив із майстерні лише до кухні, попити, і щоразу бачив Нолу: вона спокійно читала у вітальні.

17-та година 30 хвилин

Вечоріло, вулиці у середмісті потроху порожніли; в житлових кварталах дітлахи розходилися по домівках вечеряти, і під дашками на ґанках залишалися тільки порожні фотелі та розкидані газети.

Начальник поліції Пратт, який саме був у відпустці, повернувся додому зі своєю дружиною Емі. Весь день їх не було в місті: їздили у гості до друзів. Тієї ж хвилі родина Геттевеїв — Ненсі, двоє її братів і батьки — ввійшла у свій дім на Террас-авеню: вони були на пляжі Ґранд-біч. У поліцій-ному рапорті йдеться, що пані Геттевей, мати Ненсі, казала, що від Келлерґанів лунала гучна музика.

Тимчасом, за декілька миль звідтіля, Гаррі під’їхав до мотелю «Морський берег». Найняв восьмий номер, записавшись під чужим іменем, і розрахувався готівкою, щоб не показувати документа, що засвідчував особу. Дорогою він купив квіти. І наповнив бак. Усе було готово. Залишалося півтори години. Навіть трохи менше. Щойно прийде Нола, вони відсвяткують зустріч і відразу поїдуть. О дев’ятій вечора вже дістануться Канади. їм буде дуже добре разом. Вона більше ніколи не буде нещасна.

18-та година

Шістдесятиоднорічна Дебора Купер, яка після чоловікової смерті мешкала сама на відлюдному узліссі Сайд-Кріку, підійшла до кухонного столу і заходилася готувати яблучний пиріг. Почистивши і пошаткувавши яблука, кинула кілька скибок за вікно, для єнотів, і чекала, коли вони поприходять. Аж раптом їй здалося, наче хтось біжить поміж дерев. Придивившись, вона встигла розгледіти дівчину в червоній сукні, за якою гнався чоловік; потім обоє сховалися в лісі. Вона побігла до вітальні, щоб зателефонувати в поліцію. В поліційному рапорті сказано, що дзвінок надійшов о 18 годині 21 хвилині. Тривалість — двадцять сім секунд. Розшифрований запис:

— Центральна диспетчерська поліції. Що у вас?

— Гало? Мене звати Дебора Купер, я мешкаю на Сайд-Крік-лейні. Здається, щойно