Правда про справу Гаррі Квеберта - Жоель Діккер
— Ні. Але це портрет дівчинки, яку вбили.
— А якби в мене висів портрет Джона Леннона, якого теж убили, це мало б якесь значення?
— Ви чудово розумієте, про що мені йдеться, пане Стерне. Звідки взялася ця картина?
— Її написав один із моїх тодішніх службовців. Лютер Калеб.
— Чому він написав цей портрет?
— Тому що любив малювати.
— Коли було написано цю картину?
— Влітку сімдесят п’ятого року. В липні чи в серпні, якщо пам’ять мене не підводить.
— Тобто безпосередньо перед зникненням дівчинки.
— Так.
— Як її було написано?
— Гадаю, пензлем.
— Годі дурня клеїти. Звідки він знав Нолу?
— В Аврорі всі її знали. Дівчина його надихнула, то й написав портрет.
— А вас не хвилювало, що у вас вдома висить портрет зниклої дівчинки?
— Ні. Це чудове полотно. Це мистецтво. А справжнє мистецтво бентежить. Мистецтво, що подобається всім, — це результат звиродніння нашого світу, зіпсованого політкоректністю.
— Ви усвідомлюєте, що, володіючи полотном з оголеною п’ятнадцятирічною дівчинкою, можете накликати на себе неприємності, пане Стерне?
— Оголеної? У неї не видно ні грудей, ні статевих органів.
— Але ж вона вочевидь гола.
— Ви готові відстоювати свій погляд у суді, сержанте? Адже ви програєте і знаєте це незгірше за мене.
— Я хочу лише з’ясувати, чому Лютер Калеб малював Нолу Келлерґан.
— Я вже сказав: він любив малювати.
— Ви знали Нолу Келлерґан?
— Трохи. Як і всі в Аврорі.
— Лише трохи?
— Лише трохи.
— Ви брешете, пане Стерне. У мене є свідки, які стверджують, що у вас був із нею зв’язок. Що її привозили до вас додому.
Стерн зареготав.
— І ви можете це довести? Сумніваюся, бо це брехня. Я й пальцем не доторкнувся до цієї дівчинки. Послухайте, сержанте, мені вас шкода: ваше розслідування забуксувало, і ви насилу формулюєте запитання. То я вам допоможу. Нола Келлерґан сама прийшла до мене. Однієї гожої днини вона прийшла до мене додому і сказала, що їй потрібні гроші. І погодилася позувати для портрета.
— Ви платили їй за те, що вона позувала?
— Так. Лютер був дуже талановитий художник. Страшенно талановитий! Він уже писав для мене чудові полотна: краєвиди Нью-Гемпширу, сцени з повсякденного життя нашої чудової Америки — і я аж загорівся. Як на мене, Лютер міг стати одним із великих митців століття, і я подумав, що, малюючи цю прекрасну дівчину, він зможе створити щось грандіозне. І ось вам доказ: якщо я зараз, на хвилі скандалу довкола цієї справи, захочу продати картину, то спокійнісінько візьму за неї один або й два мільйони доларів. А чи багато ви знаєте митців, що продаються за два мільйони доларів?
Сказавши це, Стерн рішуче заявив, що згаяв уже достатньо часу і що допит закінчено, й пішов у супроводі юрми адвокатів, а в приголомшеного Ґегаловуда до розслідування додалась іще одна загадка.
— Ви щось розумієте, письменнику? — запитав Ґегаловуд, закінчивши розповідь про допит Стерна. — Одного прекрасного дня дівча приходить до Стерна і пропонує за грошики позувати для картини. Можете ви цьому повірити?
— Дурість якась. Нащо їй потрібні були гроші? Щоб утекти?
— Можливо. Але, втікаючи, вона й заощаджень своїх не взяла. В її кімнаті лишилася коробка з-під печива, там було сто двадцять доларів.
— А що ви зробили з картиною? — запитав я.
— Поки що лишили в себе. Доказ.
— Який доказ, якщо Стернові й обвинувачення не пред’явили?
— Проти Лютера Калеба.
— То ви його серйозно підозрюєте?
— Не знаю, письменнику. Стерн підтримує малярство, Пратт дає за щоку, але які в них можуть бути мотиви, щоб убити Нолу?
— Боялися, що вона розповість? — припустив я. — Може, вона погрожувала все розповісти, і хтось із них у паніці завдав їй смертельного удару, а потім закопав?
— А звідки тоді напис на рукописі? «Прощавай, люба Ноло» означає, що той чоловік кохав дівчинку. А єдиний чоловік, який її кохав, це Гаррі Квеберт. Ми весь час повертаємося до Квеберта. А що як Квеберт, дізнавшись про Пратта і Стерна, сказився і вбив Нолу? Вся ця історія може бути простісіньким убивством із ревності. До речі, то була ваша гіпотеза.
— Гаррі вчинив убивство через ревнощі? Ні, це якась маячня. Коли нарешті будуть результати цієї клятої графологічної експертизи?
— Скоро. Днями, мені казали. Маркусе, я мушу сповістити вам ось що: прокуратура збирається запропонувати Гаррі угоду зі слідством. З нього знімають викрадення, а він зізнається в убивстві на ґрунті ревності. Двадцять років в’язниці. Поводитиметься зразково, відбуде п’ятнадцять. Без смертної кари.
— Угоду? Нащо? Адже Гаррі ні в чому не винен.
Я відчував, що ми щось випускаємо, якусь подробицю, що пояснює все. Та, перебираючи подумки останні дні Нолиного життя, я не міг знайти за весь серпень 1975 року жодної значної події, аж до того вечора тридцятого числа. Правду кажучи, коли я розмовляв з Дженні Довн, Тамарою Квінн і ще кількома аврорівцями, мені здалося, що ті три тижні були для Ноли щасливі. Гаррі ж розповідав, що її топили, Пратт — що її змушували брати за щоку, Ненсі казала про мерзенні зустрічі з Лютером Калебом, але Дженні й Тамара стверджували зовсім інше: за їхніми словами, не можна було вважати, що Нолу били і що вона була нещасна. Тамара Квінн навіть згадала, що попросила Нолу повернутися працювати в «Кларкс» на початку навчального року, й та погодилася. Я так здивувався, що двічі в неї перепитав. Чому Нола хотіла знову стати кельнеркою, якщо збиралася втекти? А Роберт Квінн казав, що бачив її з друкарською машинкою, та вона прямувала легкою ходою та ще й наспівувала. Скидалося на те, що в серпні 1975 року Аврора була просто-таки раєм на землі. І я подумав, чи справді Нола хотіла покинути це містечко. У мене виник страшенний сумнів: чому я такий переконаний, що Гаррі каже правду? Звідки я знаю, що Нола і справді просила його поїхати з нею? А що як це виверт, щоб зняти з себе обвинувачення у вбивстві? А що як Ґегаловуд все-таки має рацію?
З Гаррі я знову зустрівся надвечір 5 липня у в’язниці. Вигляд у нього був кепський. Обличчя сіре, на чолі з’явилися нові зморшки.
— Прокурор хоче запропонувати вам угоду, — сказав я.
— Та знаю. Рот уже казав мені. Вбивство з ревнощів. За п’ятнадцять років я зможу вийти на волю.
З інтонації видно було, що він ладен розглянути цю пропозицію.
— Тільки не кажіть, що погодитеся, — розгнівався я.
— Не знаю, Маркусе. Адже я зможу уникнути смертної кари.
— Уникнути