Американський психопат - Брет Істон Елліс
Дівчата
— Мені здалося, що квасоля пінто з лососем та м’ятою була дуже, дуже… Ну, ти розумієш, — каже Елізабет, заходячи до моєї вітальні, граційним рухом скидає туфлі-човники від «Мод Фризон» з атласу та замші й падає на диван. — Дуже смачна, але ж, Патріку, Господи, це так дорого, і… тільки псевдо-новинка.
— Мені здалося, чи на столі стояли золоті рибки? — питаю я, розстібаючи підтяжки від «Брукс Бразерс», і шукаю в холодильнику пляшку білого совіньйону. — Все одно, мені здалося, що там круто.
Крісті сіла на довгу широку канапу, подалі від Елізабет, котра ліниво розляглася на дивані.
— Круто, Патріку? — гукає вона. — Там їсть Дональд Трамп.
Я знаходжу пляшку, ставлю її на стіл і, перш ніж знайти штопор, дивлюся на неї через всю кімнату.
— Так? Це був сарказм?
— Здогадайся, — тягне вона і так голосно додає «та», що Крісті аж здригається.
— Де ти зараз працюєш, Елізабет? — питаю я, засовуючи шухляду. — В аутлеті «Поло» чи ще десь?
Елізабет це смішить, і вона безтурботно каже, поки я відкорковую пляшку «Акації»:
— Мені не треба працювати, Бейтмене. — І за мить знуджено додає: — Ти як ніхто маєш знати, що це за відчуття, містере Волл-стрит.
Вона дивиться на свої нафарбовані губи в маленьке люстерко «Ґуччі». Звісно ж, вони виглядають ідеально.
Я змінюю тему і запитую:
— То хто взагалі обрав це місце? — Наливаю дівчатам вина, собі — «Джей енд Бі» з льодом, трохи розбавлене водою. — Я про ресторан.
— Карсон. Чи, може, Роберт, — знизує плечима Елізабет, зачиняє дзеркальце і уважно дивиться на Крісті. — У тебе знайоме обличчя. Ти не в Далтоні навчалася?
Крісті хитає головою. Майже третя година ночі. Я роздавлюю пігулку екстазі й дивлюсь, як вона розчиняється у вині, яке я збираюся дати Елізабет. Цього ранку темою «Шоу Патті Вінтерс» були люди, які важать понад сімсот фунтів[141], — що з ними робити? Я вмикаю світло на кухні, знаходжу в морозилці ще дві пігулки наркотику і вимикаю світло.
Елізабет — двадцятирічна красуня, котра іноді працює моделлю в Джорджеса Марчіано, родом із давньої родини банкірів Віргінії. Ми сьогодні вечеряли з двома її друзями, Робертом Фаррелом, двадцятисемирічним хлопцем із невиразною кар’єрою фінансиста, та Карсон Вітолл, його подругою. Роберт надягнув шерстяний костюм від «Бельвест», бавовняну сорочку з запонками від «Шарве», краватку з шовкового крепу з абстрактним візерунком від «Хуґо Босс» та темні окуляри «Рей-Бен», які були на ньому і під час вечері. Карсон була вбрана в костюм від «Ів Сен-Лоран Рів Ґош» та намисто з перлів і підібрала до нього сережки з перлами та діамантами від «Гаррі Вінстон». Ми вечеряли у «Вільному падінні», новому ресторані Альберта Ліомана в районі Флетірон, тоді поїхали лімузином «У Нелл». Там я вибачився перед Елізабет, пообіцяв, що скоро повернусь, і сказав водієві їхати до Мітпекін, де й підібрав Крісті. Вона чекала на задньому сидінні, поки я пив із Елізабет, Карсон та Робертом за одним з центральних столиків порожнього «У Нелл», бо сьогодні не було нікого зі знаменитостей (поганий знак). Нарешті, о пів на третю, поки Карсон п’яно вихвалялась сумою, яку вона витрачає на квіти щомісяця, ми з Елізабет пішли. Вона настільки лютувала через те, що їй сказала Карсон про останній випуск журналу «Дабл’ю», що навіть не запитала, що тут робить Крісті.
Поки ми їхали назад «У Нелл», Крісті визнала, що наша остання зустріч її шокувала і в неї були домовленості на сьогодні, однак я пропоную великі гроші, від яких неможливо відмовитись, і пообіцяв, що те, що було минулого разу, нині не повториться. Хоча вона й злякалася, та кілька ковтків горілки в лімузині й отримані гроші, понад тисячу шістсот доларів, подіяли на неї, наче транквілізатор. Поганий настрій Крісті мене завів, і коли я передав їй першу частину грошей (шість купюр зі срібним затискачем «Г’юлендз»), вона поводилась, як сексуальна киця, однак коли я запросив її в лімузин, сказала, що після минулого разу їй може знадобитися хірург чи адвокат, тож я виписав їй чек на тисячу доларів. Але ж я знаю, що готівки за ним вона ніколи не отримає, тож атаки паніки через це в мене не було. Тепер я дивлюся на Елізабет у своїй квартирі, бачу, які шикарні в неї груди, і дуже сподіваюся, що після того, як на неї подіє екстазі, я переконаю їх обох зайнятись сексом переді мною.
Елізабет питає Крісті, чи не знає вона вилупка на ім’я Спайсі та чи не була вона в барі «Au». Крісті хитає головою. Я передаю Елізабет совіньйон, заряджений екстазі, поки вона витріщається на Крісті так, наче дівчина родом із Нептуна. Отямившись після такого зізнання Крісті, вона позіхає.
— Усе одно, зараз це місце — повний відстій. Жахливо. Я була там на вечірці на честь дня народження Малкольма Форбса. Та я вас прошу, Боже мій.
Вона випиває вино і скривлюється. Я сідаю на один зі стільців «Соттсасс» з хрому та дуба, тягнусь до цеберка з льодом на столику зі скляною стільницею і поправляю пляшку з вином, що лежить у ньому, щоб воно краще охолонуло. Елізабет одразу ж бере його і наливає собі ще. Перш ніж принести пляшку до вітальні, я розчинив у ній ще дві пігулки екстазі. Крісті похмуро потягує своє чисте вино і намагається не дивитися на підлогу. Вона все одно здається наляканою, схоже, тиша для неї нестерпна, тож вона питає Елізабет, де ми з нею познайомились.
— Боже, — заводить Елізабет і стогне, наче згадала щось сороміцьке. — Ми з Патріком зустрілись, Господи, на дербі в Кентуккі у вісімдесят шостому… ні, у вісімдесят сьомому.
Вона повертається до мене.
— Ти тоді тусив з тією ціпою, Елісон, як там її… Стул?
— Пул, люба, — спокійно відповідаю я. — Елісон Пул.
— Саме так її й звали, — каже вона з неприхованим сарказмом. — Гаряча штучка.
— Що ти маєш на увазі? — ображено питаю я. — Вона і була гаряча
