Українська література » Сучасна проза » Американський психопат - Брет Істон Елліс

Американський психопат - Брет Істон Елліс

Читаємо онлайн Американський психопат - Брет Істон Елліс
я показую на книгу, яка лежить на столі поряді з пляшкою «Сан-Пеллеґріно». «Мистецтво укладати угоди» Дональда Трампа.

— Читали? — питаю я Кімболла.

— Ні, — зітхає він і з ввічливості питає: — Хороша книга?

— Дуже хороша, — киваю я.

— Слухайте. — Детектив знову зітхає. — Я забрав у вас чимало часу.

Він кладе «Мальборо» назад у кишеню.

— У мене все одно за двадцять хвилин обід із Кліффом Гакстейблом[137] у «Порах року», — брешу я, підводячись. — Мені теж час йти.

— Хіба «Пори року» не далеко звідси? — Кімболл теж підводиться, у нього стурбований вигляд. — Тобто хіба ви не запізнюєтесь?

— О ні, — я затинаюсь. — Один з їхніх ресторанів… тут неподалік.

— Справді? — питає він. — Я не знав.

— Так, — кажу я, проводячи його до дверей. — Там дуже добре.

— Послухайте, — каже він, повертаючись до мене обличчям. — Якщо ви щось дізнаєтеся, будь-що…

Я підводжу руку.

— Безперечно. Я за вас на сто відсотків, — урочисто кажу я.

— Чудово, — з полегшенням каже цей невдаха. — Дякую за ваш… час, містере Бейтмен.

Я веду детектива до дверей, у мене тремтять коліна, я почуваюсь, як астронавт. І хоча коли я виводжу його з кабінету, я почуваюся спустошеним, позбавленим чуттів, все одно відчуваю (не обманюючи себе), що я нині чогось досяг, і ми ще кілька хвилин спокійно балакаємо про бальзами від подряпин під час гоління та картаті сорочки. Цій розмові, на диво, бракує напруги (впродовж неї нічого не відбувається), і це мене заспокоює, однак коли він посміхається, дає мені свою візитівку і йде, мені здається, що рипіння дверей схоже на пищання мільярда комах, сичання кілограмів бекону на пательні, величезну порожнечу. Коли він виходить із будинку (я попросив Джин зателефонувати Тому з охорони, щоб переконатись), я дзвоню людині, котру мені порекомендував мій адвокат, щоб дізнатися, чи не прослуховуються мої телефони. Випивши «Ксанакс», я вже здатний зустрітися з моїм дієтологом у дорогому й модному ресторані здорової їжі «Кюізін де Сой» у Трайбеці. І коли я сиджу там під полакованим опудалом дельфіна, що зігнувся аркою над тофу-баром, я здатний поставити дієтологу питання на зразок: «Розкажіть мені всю правду про пончики», і мене при цьому навіть не крутить. Коли я повертаюся до офісу через дві години, виявляється, що жоден з моїх телефонів не прослуховують.

Згодом, на цьому тижні, увечері п’ятниці, я випадково зустрічаю Мередіт Павелл у «Ерезе» з Броком Томпсоном, і хоча ми десять хвилин розмовляємо про те, чому жоден із нас зараз не в Гемптонсі й Брок зиркає на мене весь час, вона жодного разу не згадує про Пола Овена. У мене побачення з Жаннетт, і вечеря тягнеться нестерпно довго. Ресторан новий і яскравий, їжу несуть неймовірно довго. Порції крихітні. Я все більше роздратований. Після вечері я хочу пропустити похід у «М. К.», хоча Жаннетт і скиглить, що хоче танцювати. Я втомився, мені треба відпочити. У себе у квартирі я лежу в ліжку, надто засмучений для сексу з нею, тож вона йде геть, а я дивлюся запис вранішнього «Шоу Патті Вінтерс» про найкращі ресторани Близького Сходу. А потім беру бездротовий телефон і нерішуче, вагаючись, набираю Евелін.

Літо

Більшу частину літа я провів у заціпенінні, просидів у офісі, чи нових ресторанах, за переглядом відеокасет у своїй квартирі, або ж на задніх сидіннях таксі, у щойно відкритих нічних клубах або кінотеатрах, або ж у будинку Пекельної Кухні. Цього літа сталось чотири серйозні авіакатастрофи, майже все було записано на плівку, виглядало так, начебто все це було сплановано, і це безкінечно крутили по телевізору. Літаки все розбивались в уповільненому режимі, далі йшли незчисленні покази місць аварії, одні й ті самі випадкові кадри обгорілого окривавленого каркасу і рятівників, що в сльозах знаходили частини тіла. Я почав користуватися дезодорантом для чоловіків «Оскар де ла Рента», від якого в мене з’явився легкий висип. З великим розголосом вийшов фільм про маленького жучка, що говорить, він зібрав більше двохсот мільйонів доларів. «Метс» погано грали. Схоже, кількість жебраків та волоцюг у серпні подвоїлась, тож ці нещасні, старі й немічні заполонили всі вулиці. Я надто часто питав своїх приятелів по літу за вечерею в нових модних ресторанах, перш ніж піти на «Знедолених», чи бачили вони «Жах будинку на пагорбі» на каналі «Ейч-бі-о», і тоді всі за столом змовкали і дивилися на мене, поки я, відкашлявшись, не просив офіціанта принести чек, або подати шербет, або якщо це було на початку вечері — ще одну пляшку «Сан-Пеллеґріно», а потім перепитував знайомих: «То не бачили?» і запевняв: «Дуже непогане кіно». Моя платинова картка «Америкен експрес» стільки всього пережила, що розкололась навпіл під час однієї з таких вечер, коли я запросив двох приятелів літнього дозвілля до «Молодих і Невгамовних», нового ресторану Пабло Лестера в центрі міста, та в моєму гаманці зі шкіри газелі було достатньо грошей, щоб заплатити за їжу. У «Шоу Патті Вінтерс» постійно повторювали давні випуски. Життя залишалося чистою сторінкою, набором кліше, мильною оперою. Я почувався смертоносним і майже божевільним. Нічна жага крові переливалась на мої дні, й з міста довелося поїхати. Маска нормальності неодмінно мусила злетіти з мене. Це був мертвий сезон, і мені потрібна була відпустка. Мав поїхати в Гемптонс.

Я запропонував це Евелін, і вона погодилася, наче павучиха.

Будинок, у якому ми зупинилися, насправді належав Тіму Прайсу, а в Евелін з якоїсь причини були від нього ключі, однак я був настільки зачманілий, що відмовився розпитувати.

Дім Тіма знаходився в Іст-Гемптоні, біля води, у ньому було чотири поверхи і чимало двоскатних дахів, все це поєднували сходи з оцинкованого металу. Спочатку я подумав, що в даній архітектурі є південно-західні мотиви, але це було не так. Кухня в тисячу квадратних футів[138] була виконана в дусі цілковитого мінімалізму: все було винесено до однієї стіни — дві великі плити, масивні шафи, морозильна камера, розміром з людину, холодильник на троє дверей. Кухню розділяла на три зони зроблена на замовлення стійка з неіржавіючої сталі. У чотирьох з дев’яти ванних кімнат висіли картини з ефектом trompe l’oeil[139], а в п’яти інших над раковинами знаходилися старовинні свинцеві баранячі голови, і з них виливалася вода. Всі раковини, ванни та душі були з античного мармуру,

Відгуки про книгу Американський психопат - Брет Істон Елліс (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: