Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія

— Леоніде, вони були невинними!

— Це злочинці! Вони знали, що на кону. Вони не мали права зраджувати батьківщину. У Сполучених Штатах невинних не саджають. Це точно. Утім, скоєне не їхня провина, а моя. Тут багато хто переконаний, наче я шкодую, що проміняв стабільне життя й солідний статус на приречений роман. А я тобі скажу, що ні про що не жалкую. Усе пережите нами за ті сімсот дев’яносто чотири дні було настільки винятковим і чуттєвим, що я упився тим на все життя. Якби я міг пройти через те знову, погодився би без вагань. Так, я нещасний, але співчувати мені не треба. Мені пощастило зустріти Ігоря — без нього я так би й далі жебракував — та завести кількох друзів, а для життя цього достатньо. Якщо одного дня посеред дороги ти побачиш, як жінка голосує, а тим більше шукає допомоги — не спиняйся. Заміна колеса — справа автослюсарів. От вони загартовані. Вони не вплутують роботу в особисте життя. Якби я дотримувався доброго старого марксистського принципу розподілу праці, я б тут нині не сидів. Нам забивають баки безглуздими правилами, на кшталт ввічливості чи галантності, але не вчать основоположної засади: остерігайся жіночої усмішки, за нею криється задня думка. Бо жінка щира лише без усмішки. Якщо вона вскочила в халепу і волає про порятунок, кидай їй рятувальний круг та йди собі далі. Такі от елементарні поради повинен батько давати синові, щоб застерегти його від життєвих небезпек. Мій же мене не попередив.

— Одного я таки не розумію, Леоніде. Як ти можеш кохати жінку, але не боротися за неї?

— Я дав слово. Така вже моя доля, персональний спосіб берегти вірність. Щоб кохати, не обов’язково бути коханим. Упродовж дев’яти років 5 квітня я надсилаю їй букет мімози. Анонімно. Вона знає, що то від мене. Якби вона схотіла, то без зусиль знайшла б мене. Достатньо взяти у квітникаря мою адресу. Вона не хоче. Я шаную свою клятву. Можливо, одного прекрасного дня вона передумає.

— Ви розійшлися десять років тому. Неможливо й далі вірити в таке.

— Я б хотів перегорнути сторінку. Лиш то не ти вирішуєш, кохати чи забути. Думки про неї не покидають тебе ніколи. Я живу з нею днем, думаю про неї, коли прокидаюся серед ночі. Я закоханий, як і першого дня. Ти можеш пересититися однією жінкою, насолодитися іншою. Але то не кохання — звичайна хіть. Бо кохання, істинна любов — духовна. Це все в моїй голові, часом я повторюю собі, що мені краще її забути. Жакі, принеси мені «сто другий».

Хай там як, Леонідом захоплювалися і через кожен хід сотень шахових партій, що їх він тримав у голові та через що був небезпечним супротивником, і за збережені до дрібниць, наче вони були лише вчора, стосунки з Міленою; його винятковій пам’яті заздрили, хоча саме вона й стала причиною всіх його бід. Краще б він був як усі ми: пам’ятав дві-три партії та пригадував лише яскраві миті свого роману. Ми завше боїмося втратити пам’ять, але саме вона є першопричиною наших нещасть. І як же добре живеться в забутті! Пам'ять — найперший ворог щастя. Щасливі люди забувають. Ця прикра історія пояснює, чому Леонід був єдиний паризький таксист, що відмовлявся возити клієнтів в аеропорт Орлі попри всю прибутковість такої поїздки. Минуло десятиліття, а він усе ще був непохитний. Немов боявся небажаної зустрічі.

21

Нашій родині Катастрофських бракувало тільки репатріантів. Сам Ежен Сю, майстер неочікуваних та нечуваних поворотів, не зміг би уявити такої послідовності неприємних сюрпризів. Йому це здалось би перебором, бо жодна людська доля не вміщує стільки лиха. З Алжиру виїхали Делоне. Моріс, Луїза, Тома і Франсуа зі своїми валізами, спанієлем Тобі, «чорноногим» акцентом і журбою. Вони кинули тридцять дві будівлі, підприємництво, автомобілі, меблі й сонце.

— Ми до останнього не полишали надії. Чекали дива. Франція покинула нас напризволяще. Почалася загальна паніка — рятуйся хто може. Доводилося битися за місце на кораблі. Ми поїхали ні з чим. Голі й босі. Вони відібрали в нас усе, — пояснив пригнічений Моріс.

— Там ви були багаті — тут бідні. На вашому місці я б залишився, — стверджував тато.

Кількома роками раніше дідусь Філіпп розділив спадок між дітьми. Мамі дісталася квартира й сімейне підприємство. Дядько Моріс інвестував свою долю в нерухомість у центрі Алжира та Орана. Він узяв позику під персональну гарантію і мусив виплачувати гроші десять років, а тепер платити було нічим.

— У нас лишилися самі борги та сльози, — побивалася Луїза.

— Ми з вами! Коли виникають проблеми, на поміч приходить родина, — виголосила мама, щоб бодай якось їх підбадьорити. — Тут ви вдома.

Вони облаштувалися в нас. Коли вони приїжджали на канікули, царював піднесений настрій. Ми сміялися й вдавалися лише до розваг. Наразі було не до веселощів. Квартира перетворилася на безладний табір. Якби хто спитав нашої думки, ми б сказали, що краще б їм оселитися деінде. Невдалий момент для приїзду. Зі зрозумілих причин, про які ми воліли б не згадувати. Я дійсно намагався бути люб’язним. Тома з Франсуа читали самі комікси. Коли ж я порадив їм кілька книжок, вони глянули на мене як на дебіла.

Марія була жвава жінка й ставилася до своїх обов’язків украй відповідально. Вона була членом родини. Мама передала їй кермо влади щодо хатніх клопотів, тому вона зранку до ночі поралася по дому, сама собі хазяйка. І ось одного чудового дня їй на голову звалилося справжнє арабське сімейство Делоне: і пальцем ворухнути не хотіли, жили собі ніби в готелі, закидаючи її вказівками, які вона відмовлялася виконувати. Вона їх зненавиділа та вважала за чужинців. Давні образи між «чорноногими» та іспанцями проступили назовні. Луїза жалілася на поганий Маріїн характер, але для мами остання була справжнім скарбом. Після поломки пральної машини в Марії здали нерви, і, перевантажена роботою, вона вирішила розрахуватися. Мамі вдалося втримати її, пообіцявши прибавку, однак нарікати та не припинила.

Жульєтт покладала чималі сподівання на приїзд кузенів. Нарешті буде з ким поговорити. Chiacchierona[146] швидко розчарувалася: Луїза тільки те й робила, що ридала й навалювала на неї всі свої негаразди, а кузени нею зневажали — вони цілісінькими днями стирчали перед телевізором, а вона їм заважала. Отож Жульєтт