Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія
— На час дивився? — кинула мама. — Вимий руки, перш ніж сідати до столу.
— Я не голодний.
У коридорі до мене підійшов тато.
— У чому річ, Мішелю?
— Пригадуєш П’єра Вермона? Брат Сесіль.
— Це він віддав тобі платівки?
— Не віддав — позичив. Він помер. В Алжирі. У бою.
— Прокляття! Скільки йому було?
— Не знаю.
— А мала, як вона відреагувала?
— Вона ще не знає.
— От паскудство. Під кінець війни… Така іронія долі.
— Тепер вона геть сама.
— Їй не щастить.
— Знаєш, кажуть, поганцям щастить, а сміливцям ні. Так і є. Я би хотів саме П’єра мати за брата. Людина, що поводилася героїчно та користалася загальною повагою.
— Ти не маєш права засуджувати Франка. Ти не розумієш, що він пережив.
— У мене більше немає брата. Для мене він мертвий!
Я пішов до себе. Грюкнув дверима. Хотів, щоб мене облишили. Та мене ніхто й не турбував. Я ліг спати. Вимкнув світло. Ніяк не засинав. Мені чувся сміх П’єра в бістро на Мобер. Він стільки мені дав, коли ж я йому нічого. Ця втрата загнала мене у фрустрацію. Незабаром я побачив його в сонячному сяйві, на кріпосному мурі його фортеці, на краю пустелі — він вдивлявся у вічність. У вигорілій уніформі, з піднятим коміром, поли його розстібнутого кітеля розвівав вітер. Його волосся було сивим, а обличчя зморщеним. Він усміхався.
19
Сесіль роздивлялася з вікна всіяну лісами гору вдалині. Вона озирнулася на чоловіка в білому халаті, що сидів по той бік залізного столу. Він вивчав стос паперів. Якийсь час ретельно аналізував цифри. Вона вловлювала найменш помітну зміну його незворушного обличчя. Вигляд у нього був вдоволений.
— Аналізи чудові, я даю свою згоду. Ми повинні слідувати прописаним правилам. Під кінець дня вам доведеться зустрітися з моїм колегою, щоби він підтвердив мій діагноз. Секретарка повідомить вам його координати. А далі проведемо хірургічне втручання. Прийдете вранці, натще, а вже по обіді будете вільні.
— Якщо виникнуть якісь проблеми?
— У нас не буває проблем.
— Я б хотіла якомога швидше.
Лікар звірився зі щотижневиком.
— Ранок п’ятниці, якщо вас влаштує.
— Домовились.
— У четвер ввечері розчините цей пакетик у склянці води та приймете ось ці дві таблетки.
— Що мені робити потім?
— Відпочинок на свіжому повітрі піде вам на користь. У вас трохи підвищений тиск. Щонайменше тиждень, краще два — було би блискуче.
Сесіль ішла облямованою квітистими каштанами алеєю. Призахідне сонце заливало озеро й гори теплим світлом. Вона сіла на лавочку та споглядала величний фонтан, якому вітер не давав торкнутися неба, розпорошуючи його високі хвости. П’ять диких лебедів летіли ключем. Вона повернулася до розкішного готелю посеред парку тільки з настанням ночі. Попрямувала до стійки; помітивши її, портьє подав ключ. Звернула до ліфта, спинилася, обернулась і пішла назад.
— Я б хотіла зателефонувати в Париж. Це довго?
— Сьогодні швидко, — відповів нарочитим акцентом працівник.
— Одеон 27 53.
— З’єднаю за кілька хвилин.
Сесіль увійшла до кабінки, поклала речі на стілець. Задзвонив телефон. Вона зняла слухавку.
— Алло, доброго дня, я би хотіла почути Мішеля.
— Не кидайте, зараз його знайду, — відповів юний дівочий голос.
Жульєтт увійшла до кімнати брата.
— Тобі хтось дзвонить.
— Хто там?
— Не знаю. Якась дама. Мішелю, йди до телефона.
— Алло?
— Мішелю? Це я. Як ти?
— Ну… я…
— А я в порядку.
— Ти вдома?
— Я… на канікулах. Мені треба було ненадовго поїхати, розумієш?
— Консьєржка сказала, що ти поїхала до дядька.
— Ем… так… І ще навідалася до однієї знайомої. Ти маєш допомогти мені, Мішелю. Я можу попросити тільки тебе.
— Звісно.
— Можеш піти до мене? Ключі маєш?
— Так.
— Надішлеш мені дипломну. Вона в моїй кімнаті, у правій шухлядці столу. Ключ у грецькій вазочці на радіаторі. Я продовжу роботу. Треба дописувати. А тут у мене достатньо часу. Зможеш?
— Без проблем.
— Відправиш мені книжки? Не хочу їх знову купувати.
— Зажди, візьму ручку.
— Мені потрібні «Мандрівники на імперіалі», «Багаті квартали», «Орельєн», «Ніж у серце», «Пісня Ельзи» та «Очі Ельзи». Вони на полиці. Усі з помітками. Покладеш їх до картонної коробки і надішлеш поштою. Там ще шухлядка з картками. Вони теж потрібні. Диктую адресу. Гроші я поверну.
— Жартуєш?
— Стривай, «Мандрівники» і «Багаті квартали» — то таке. І решти стане. Тобі варто їх прочитати.
— Правда? Можна?
— Бери, які схочеш. Даю адресу. Записуєш?
— Я слухаю. Давай.
— Надішлеш відправлення… до запитання в Евіан-ле-Бен.
— Не хочеш на адресу подруги?
— На пошту зручніше.
— Як скажеш. Який це муніципалітет?
— Ем… Верхня Савойя, думаю. Як справи в ліцеї?
— Сесіль, я маю тобі щось розповісти.
— Так?
— Дещо сталося.
— Що?
— Стосовно П’єра.
— Про П’єра? Що з ним?
— Його… він…
— Що він?
— Він… Його вбили.
— Що ти сказав?
— Потрапив до засідки.
— А?
— Він мертвий, Сесіль.
— Мішелю, досить.
— Присягаюся.
— Це неможливо!
— П’ять днів тому.
— Це неправда! Війна скінчилася!
— П’єр мертвий, Сесіль.
У неї запаморочилося в голові. Кров ударила в голову та не дозволяла більше дихати. Вона намагалась захопити повітря, безсило повалилася з ніг.
— Алло… Алло?.. Сесіль!.. Скажи щось! Що сталося? Сесіль? — волав Мішель зі слухавки, що бовталася в повітрі.
20
Леонід був у Клубі особливим. З усіх тільки він і Грегоріос залишилися переконаними і непохитними комуністами. Попри все підтримував політику Хрущова, а згодом Брежнєва та щодня купував «Правду» в кіоску по вулиці Лафайєта. Він утік не з політичних міркувань, не через загрозу життю — його вело кохання. Тому й зберіг свою позицію та гордо її відстоював. Ті ж, хто ледь уберіг шкуру від усюдисущого радянського правосуддя та були розчавлені системою, докоряли йому його ортодоксією.
Як водилося по середах, Імре й Володимир тримали один на двох номер «Канар аншене» — кожен зі свого боку — й коментували заголовки. Вони аж пирскали зо сміху.
— Чули останній жарт Жансона? — радісно вигукнув Володимир. — Чому генерали такі тупаки?
Ми почали вибудовувати припущення: попервах логічні, а далі безглузді, чудернацькі й узагалі дебільні. Усі вгадували, кого ж узяли на кпини — де Ґолля, Массю чи, може, Франко. Зрештою, здалися.
— Бо їх вибирають з полковників! — вів далі Володимир.
Розсміялися всі, крім Леоніда. Про своє життя він розповідав тільки мені. Ніхто інший його не слухав. Ігор дотримувався думки, що минуле породжує меланхолію і стає головною причиною алкоголізму. Десь так звучало неписане правило. Важко утриматися від спокуси розпакувати валізи й відкинути потерті пережиті спогади, що тільки й чатують слушної миті, щоб виринути під вступні нотки блюзу чи перший ковток «Кот-дю-Рону». Леонід же виправдання