Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія
— Якщо справа у грошах — забудь.
— Чоловік повинен заробляти, розумієш? А не чекати, поки жінка принесе грошей, і жити за її рахунок.
— Мене це не бентежить.
— А мене бентежить!
Вони стали шукати варіанти, але на яку роботу міг розраховувати колишній радянський льотчик? Завдяки своєму другові виконавчому директору вона влаштувала йому зустріч із начальником відділу кадрів. Останнього вразив послужний список Леоніда, він пройшов тести на профпідготовку та атестацію. А далі півроку очікувань. Коли він телефонував дізнатися, на якій стадії його резюме, відповіді йому не давали. Він заявився до штабу «Ер Франс» та забажав зустрічі з начальником кадрів. Йому відповіли, що той наразі зайнятий. Роздратований Леонід зчинив скандал. Нічого не пояснивши, йому заявили, що його кандидатуру відкинули.
Мілена не розповіла йому правди, якою з нею поділився друг-директор. Компанія не може ризикувати сваркою з радянською верхівкою. Вона підбадьорювала його подати своє резюме до інших великих авіакомпаній. Більшість наймали лише національні кадри. Леонід зв’язувався з бельгійською «Сабеною», британською «ВОАС» та нідерландською «KLM», заповнив купу анкет, пройшов безліч екзаменів, контролів, випробувань та все чекав.
На першу річницю їхнього спільного життя вона запросила його до «Тур д’Аржан», де подарувала непристойно дорогого годинника «Ліп» — точну копію моделі, створеної спеціально для генерала де Ґолля та ним же подарованої президентові Дуайту Ейзенхауеру. Позолочений мідний корпус, показник дати, родзинкою було збільшуване скло для кращої читабельності циферблату. Їй здавалося, цей подарунок його ощасливить, а сталося навпаки.
— Мені нічого тобі подарувати. Я не купуватиму тобі подарунок на твої ж гроші.
— А мені й не треба. Ти мій подарунок.
Вона взяла його руку, але, позаяк сиділа навпроти, помилилася одягнувши годинника на праве зап’ястя. Леонід вирішив, що то така французька манера, тому завжди його так і носив. Він же подарував їй свого пілотського годинника, з орлом із розправленими крилами, розпізнавальним знаком гвардійського винищувального полку — єдиного на всю Червону армію, у кого на циферблаті під серпом та молотом була вигравірувана імперська емблема. Вона зняла з руки годинничок. Він одяг свого на її праве зап’ястя. Вона поклялася завжди його носити.
Вона всміхнулась, і для нього більше нічого не мало значення. Вона засипала його запитаннями про війну. Він видавав їй секретні деталі, яких не розповідав нікому. Він говорив аж до світанку. Вона уважно слухала, жадібна до дрібниць. Їй хотілося знати про його життя все. Коли ж він розпитував про її минуле, вона ділитись не хотіла. Тільки відповідала своїм низьким голосом, що пережила непрості роки, згадувати які більше нема бажання.
— Давай думати про нас і наше щастя.
Вона його обіймала, цілувала, і кожна ніч кохання була наче перша. Коли він прокидався, вона вже була на роботі. Через бездіяльність він вештався їхнім заможним кварталом. Знову прихилився до чарки. Ніхто цього не помічав. А як же інакше в місті, де бістро на кожному кроці, а незчисленні співчутливі слухачі ладні слухати доти, доки він пригощає? Цей великорус, як його називали французи, чимало пережив, навіть якщо роки пекельної громадянської війни скидались на вигадку. Товариші по чарці усе не могли второпати, з якого ж фільму він витягує усі ці військово-повітряні операції.
За п’ятнадцять місяців очікування Леонід дістав позитивну відповідь з «KLM».
— Я вже й не сподівалася, — видала вона.
— А я не полишав надії. Шанс періодично випадає. Просто треба вміти чекати.
Вони влаштували вечірку для друзів, яка запам’яталася надовго: Леонід вразив знавців, випивши з горла пляшку шампанського «Дом Периньйон», ніби то була склянка води. Мілена подарувала йому картатий костюм і доклала максимальних зусиль задля позитивного результату. Два дні вона змушувала його готуватися. Грала роль роботодавця і ставила делікатні, незручні й двозначні запитання, примусивши вивчити й мати в голові правильні відповіді.
У суботу, 22 листопада, вона поїхала з ним до Амстердама. Дозволила кермувати своїм «203», а сама його екзаменувала. Пропозиція компанії заскочила Леоніда зненацька, він аж розгубився: роботу пропонувала авіакомпанія «Гаруда Індонезія», він мав стати до виконання обов’язків у Джакарті до кінця місяця. Умови були вигідні. Його відмова їх здивувала. Дорогою назад їхали понурі. Леонід не зронив ані слова. Мілена спробувала його підбадьорити:
— Нічого страшного. Ми й далі шукатимемо.
— Ми вже звернулися до всіх європейських компаній. До дідька все це.
— Можливо, тобі варто було погодитися.
— А ти переїхала б зі мною?
Мілена на мить втратила пильність. Машину метнуло. Вони так і промовчали аж до околиць Коп’єна. Леонід став принюхуватись.
— У машині чимось смердить.
— Це тютюн. Відчини віконце, хай вивітриться.
Леонід мав найфеноменальнішу пам’ять з усіх, кого я знав. Диявольськи феноменальну. Здавалося, він вів детального щоденника. Кожна життєва подія була вигравіювана в глибинах його свідомості. Він міг пригадати будь-який день, годину й мить, проведені з Міленою. Що вони робили, де були. Про що розмовляли. І взагалі кожен день їхніх двох років та двох місяців спільного життя.
— Я зірвався 27 листопада 52-го, після повернення з Амстердама. Я не відав, що чинив. Був цілодобово чимось невдоволений. Роботи більше не шукав — мені й так не запропонують. Час марнував, пиячивши по бістро. У Ленінграді все відбувалося без наслідків, мій гнів не мав на кого вилитися. А в Парижі я став нестерпним. Мій свинський характер отруював її життя. Вона мовчала. Жодного слова, жодної скарги. Їй варто було поставити мене на місце. Вона дозволяла мені зриватися, а я й не уявляв тоді, до чого був оскаженілим. Що більше я пив, то глибше грузнув. Я докоряв їй за те, що затягла мене до цієї безодні, виснажував своїми стражданнями, а вона смиренно все зносила. Допевне, якби вона нагримала на мене й поставила б на місце, нас би це врятувало. Сон мене покинув. Я будив її посеред ночі. Навстіж розчиняв вікна — намагався вигнати липкий запах. Від лікування відмовлявся. У суботу, 18 квітня, за вечерею з вісьмома друзями та її кузиною з Нанта на мене щось найшло, я горланив на неї, що м’ясо пересмажене, що вона бездарна, нікудишня хазяйка. Втрутився її друг-бортпровідник. Я дав йому по морді. У нього пішла носом кров. Я не лише не вибачився, але й пригрозив натовкти пики всім, хто наважиться мене діймати. Вона не зробила жодного зауваження. У вівторок, 12 травня, я нишком узяв її машину. Вона не хотіла, щоб я водив. Я навіть не зрозумів, що сталося. Запізно пригальмував і врізався у вантажівку. На мені не лишилося ні подряпини. Прекрасний білий «203» був геть покручений. У ті часи