Джерело - Айн Ренд
Коли він підійшов, вона не намагалась його уникнути; повернулася до нього, відповідала, але монотонна точність її відповідей зупинила його, зробила безпорадним і примусила за мить відійти.
Коли приїхали Геллер і Рорк, Кікі Голкомб зустріла їх біля входу. Геллер представив Рорка, і вона заторохкотіла так, як робила це завжди, голосом схожим на маленьку ракету, що змітає всі перешкоди на своєму шляху.
— О, містере Рорк, я так палко прагнула познайомитися з вами! Ми стільки чули про вас! Але мушу попередити: мій чоловік вас не сприймає — о, винятково з художніх міркувань, ви ж розумієте, — але нехай це вас не бентежить, у цьому будинку ви маєте союзника, прихильника і спільника!
— Це дуже люб’язно, місіс Голкомб, — мовив Рорк. — Хоча, можливо, даремно.
— О, я обожнюю будинок Енрайта! Звісно, не можу сказати, що він втілює мої власні естетичні вподобання, але культурні люди повинні тримати свій розум відкритим для нового, враховувати кожну думку про мистецтво, повинні понад усе бути людьми широких поглядів, ви згодні?
— Я не знаю, — відповів Рорк, — я ніколи не був людиною широких поглядів.
Вона була впевнена, що він не прагнув бути зухвалим; ані голос, ані його манера нічого такого не видавали; але він здався їй зухвалим з першого погляду. Він був у смокінгу, що добре сидів на його високій, сухорлявій фігурі, але чомусь створювалося враження, що цей одяг йому не личить; яскраво-руде волосся здавалося недоречним до вечірнього костюма; крім того, їй не сподобалося його обличчя; це обличчя органічно сприймалось би на заводі чи в армії — в її вітальні місця йому не було. Вона сказала:
— Нас усіх дуже цікавить ваша робота. Це ваш перший будинок?
— П’ятий.
— О, справді? Атож. Як цікаво.
Вона плеснула в долоні й відвернулася, щоб привітати нового гостя. Геллер сказав:
— Кого б ти хотів побачити насамперед?.. Домінік Франкон дивиться на нас. Ходімо.
Рорк обернувся; він побачив Домінік, яка самотньо стояла у протилежному кінці зали. На її обличчі не було жодного виразу, навіть бажання надати йому якогось виразу; було дивно бачити людське обличчя, яке становило саму лише структуру кісток і м'язів, але не мало жодного виразу, наче анатомічне зображення, наче плече чи рука, позбавлене будь-якої емоційної реакції.
Вона дивилася, як вони наближаються. Її ноги стояли дивно — два маленьких трикутники, розташовані прямо й паралельно, наче під ними не було підлоги, лише кілька квадратних сантиметрів твердої поверхні під підошвами, і вона була у безпеці, поки не поворухнеться чи не подивиться додолу. Він відчув непереборне задоволення, бо вона видавалася занадто тендітною, щоб витримати жорстокість його вчинку; а також тому, що вона так добре трималася.
— Міс Франкон, дозвольте представити Говарда Рорка, — сказав Геллер.
Він не підвищив голосу, вимовляючи його ім'я; але здивувався, що це
ім'я прозвучало так лунко; потім він подумав, що слова проковтнула тиша навколо, але тиші не було. Лише поштиво-байдуже Роркове обличчя, і Домінік ввічливо сказала:
— Доброго вечора, містере Рорк.
Рорк вклонився:
— Доброго вечора, міс Франкон.
Вона сказала:
— Будинок Енрайта…
Вимовила це так, наче не хотіла вимовляти цих двох слів; і наче вони означали не дім, а мали прихований зміст.
Рорк відповів:
— Так, міс Франкон.
Потім усміхнувся ввічливо та поверхово, як вітають людей, з якими щойно познайомилися. Вона продовжила:
— Я знаю Роджера Енрайта. Він майже друг родини.
— Я не мав приємності зустрічати багатьох друзів містера Енрайта.
— Пригадую, батько якось запросив його на вечерю. Це була жалюгідна вечеря. Про батька кажуть як про блискучого співрозмовника, але він не спромігся видобути з містера Енрайта ані звуку. Роджер просто сидів там. Треба знати батька, щоб зрозуміти, якою поразкою це для нього стало.
— Я працював у вашого батька, — її рука сіпнулася і завмерла в повітрі, — кілька років тому, креслярем.
Вона опустила руку:
— Тоді ви розумієте, що батько, можливо, і не міг знайти спільної мови з Роджером Енрайтом.
— Ні, він не міг.
— Думаю, я майже подобалася Енрайтові, але він ніколи не пробачить мені, що я працюю у Вайнендовій газеті.
Стоячи між ними, Геллер подумав, що помилився; у цій зустрічі не було нічого дивного; справді нічого. Йому стало прикро, що Домінік не мовила про архітектуру, як можна було очікувати від неї; він дійшов прикрого висновку, що цей чоловік їй не сподобався, як і не подобалася більшість людей, яких вона зустрічала.
Потім місіс Гіллеспі заволоділа Геллером і відвела його вбік. Рорк і Домінік залишилися на самоті. Рорк сказав:
— Містер Енрайт читає всі міські газети. Їх приносять йому в кабінет — із вирізаними передовицями.
— Він завжди так чинив. Роджер помилився із професією. Він мусив стати науковцем. Бо відчуває велику любов до фактів і таку ж неприязнь до коментарів.
— А чи знаєте ви містера Флемінґа? — запитав він.
— Ні.
— Це приятель Геллера. Містер Флемінґ не читає нічого, крім передовиць. Людям подобаються його висловлювання.
Вона спостерігала за ним.
Він дивився їй в очі, доволі ввічливо, як дивився б, щойно познайомившись, будь-який чоловік. Вона бажала би побачити на його обличчі якийсь натяк, бодай натяк на його колишню глузливу посмішку; навіть глум свідчив би про порозуміння і зв’язок; вона не побачила нічого. Він говорив як незнайомець, не дозволяючи нічого зайвого, наче чоловік, якого відрекомендували у вітальні та який бездоганно дотримується всіх правил етикету. Вона споглядала цю поштиву формальність, думаючи про те, що її сукня нічого від нього не приховує, що він використав її для потреби інтимнішої, ніж споживання їжі — а зараз стоїть на відстані кількох кроків, наче людина, яка не може дозволити собі підійти ближче. Вона думала, що це форма насмішки, адже він нічого не забув, але не показує цього. Вона думала, що він хоче, щоб вона перша сказала про це, щоб принизити її сприйняттям минулого, — першою промовити слово, повертаючи минуле до реальності; бо він знав, що вона не може не повертатися думками до нього.
— А чим містер Флемінґ заробляє на життя? — запитала вона.
— Він виробляє стругачки для олівців.
— Справді? Друг Остіна?
— Остін знає багатьох людей. Він каже, що це його справа.
— Він