Джерело - Айн Ренд
До кінця вечора він жодного разу не поглянув на Домінік. Вона ж спостерігала за ним із натовпу. Спостерігала за людьми, які зупиняли його і розмовляли з ним. Спостерігала, як його плечі ввічливо схилялися, коли він їх слухав. Вона думала, що це також його манера глузувати з неї; він дозволяв їй дивитися, як його на її очах віддавали натовпу, як він на певний час віддавався будь-якій людині, яка бажала ним заволодіти. Він знав, що тут їй важче дивитися на нього, ніж у каменоломні, на сонці та із дрилем.
Вона смиренно стояла, спостерігаючи. Не сподівалася, що він знову її зауважить, але мусила залишатися тут, доки в цій залі перебував він.
Того вечора була ще одна людина, яка занадто гостро сприйняла Роркову присутність відразу, щойно він увійшов до цієї зали. Еллсворт Тухі помітив Рорка ще біля входу. Тухі ніколи раніше не бачив його і не був із ним знайомим. Але він довго стояв, розглядаючи Рорка.
Потім він почав пробиратися крізь натовп, усміхаючись навсібіч. Але поміж усмішками та фразами його очі поверталися до рудоволосого чоловіка. Він дивився на нього так, як часом дивився з вікна тринадцятого поверху на бруківку, думаючи, що станеться з його тілом, якщо його викинути вниз, і що від нього залишиться, коли воно вдариться об той брук. Він не знав імені цього молодика, не мав потреби цікавитися його хистом і його минулим; він не був для нього людиною, лише силою. Людей Тухі ніколи не бачив — можливо, його зачаровував вигляд цієї особливої сили, так зримо втіленої у людському тілі.
Незабаром він запитав у Джона Еріка Снайта, вказуючи на незнайомця:
— Хто той юнак?
— Отой? — перепитав Снайт. — Говард Рорк, ви ж знаєте, будинок Енрайта.
— О, — видихнув Тухі.
— Що?
— Безперечно. Це мав бути він.
— Хочете познайомитися?
— Ні, — відповів Тухі. — Ні, я не хочу з ним знайомитися.
Решту вечора, коли якісь постаті затуляли Рорка, голова Тухі нетерпляче сіпалася, щоб знову його побачити. Він не хотів дивитися на Рорка, але не міг відвести погляду — так, як не міг відвести нажаханого погляду від бруківки внизу.
Того вечора для Еллсворта Тухі не існувало нікого, крім Рорка. Рорк не знав, що у вітальні є Тухі.
Коли Рорк пішов, Домінік завмерла, рахуючи хвилини, щоб вичекати, коли він уже встигне загубитися на вулицях, перш ніж вона наважиться вийти. Потім вона теж забралася звідти.
Тонкі вологі пальці Кікі Голкомб стиснули на прощання її руку, неуважно потиснули долоню і на мить зісковзнули до зап’ястка.
— Люба моя, — запитала Кікі Голкомб, — що ти думаєш про того новачка, знаєш, я бачила, що ти з ним розмовляла, про Говарда Рорка?
— Думаю, — впевнено відповіла Домінік, — він найогидніша особа, яку я будь-коли зустрічала.
— О, справді?
— Хіба може подобатися така нестримувана пихатість? Я не знаю, що сказати, крім того, що він страшенно вродливий, якщо це має значення.
— Вродливий? Домінік, ти жартуєш?
Кікі Голкомб помітила, що Домінік на мить спантеличилася. А Домінік усвідомила: те, що вона бачила у цьому обличчі, те, що робило його для неї обличчям бога, решта не зауважили; це обличчя їх не вразило; ніхто не поділяв того, що для неї було очевидним.
— Але ж, моя люба, — сказала Кікі, — він зовсім не гарний, лише надзвичайно мужній.
— Не дивуйся, Домінік, — пролунав голос у неї з-за спини. — Естетичні судження Кікі — не твої й не мої.
Домінік обернулася. Еллсворт Тухі стояв за нею, всміхаючись і уважно вдивляючись у її обличчя.
— Ти… — почала вона і затнулася.
— Атож, — сказав Тухі, схиляючи голову і наче підтверджуючи розуміння того, чого вона недоговорила. — Визнай мій хист, Домінік, що не поступається твоєму. Хоча я маю на увазі не естетичне задоволення. Цю частину я залишу для тебе. Але ми деколи бачимо неочевидне, правда ж, — і ти, і я?
— Що саме?
— Моя люба, це може спричинити філософську дискусію — та ще й дуже затяту! І таку непотрібну. Я завжди казав тобі, що ми маємо стати хорошими друзями. У нас стільки спільного інтелектуально. І немає значення, що ми перебуваємо на протилежних полюсах, тому що, і ти це розумієш, ми все одно перетнемося в одній точці. Це дуже цікавий вечір, Домінік.
— До чого ти ведеш?
— Наприклад, було цікаво довідатися, що тебе приваблює. Було приємно тебе класифікувати конкретно і чітко. Без слів — лише з допомогою певного обличчя.
— Якщо… якщо ти розумієш, що кажеш, то ти не той, ким ти є.
— Ні, моя люба. Я саме той, хто я є, саме тому, що розумію.
— Знаєш, Еллсворте, думаю, ти набагато гірший, ніж я думала.
— І можливо, навіть гірший, ніж ти думаєш зараз. Але я потрібен тобі. Ми потрібні одне одному. І ти будеш потрібна мені. Думаю, ти сама цього захочеш.
— Ти про що?
— Це погано, Домінік. Дуже погано. Шкода. Якщо ти не розумієш, про що йдеться, я, можливо, не зможу тобі пояснити. А як розумієш — то я вже все пояснив, і додати нічого.
— Що це за розмова така? — спантеличено запитала Кікі.
— Лише наш спосіб пожартувати одне з одного, — весело відповів Тухі. — Не переймайся цим, Кікі. Ми з Домінік завжди так жартуємо. Хоча й не завжди вдало, бо ж, бачиш — зараз не вдалося.
— Одного дня, Еллсворте, — сказала Домінік, — ти припустишся помилки.
— Цілком можливо. А ти, моя люба, вже її припустилася.
— Добраніч, Еллсворте.
— Добраніч, Домінік.
Коли Домінік вийшла, Кікі обернулася до нього.
— Еллсворте, що з вами обома? Що це за розмова — ні про що? Людські обличчя і перше враження нічого не означають.
— Це, моя люба Кікі, — мовив він відчужено і лагідно, наче відповідав не їй, а власним думкам, — одна з наших найпоширеніших оман. Немає нічого важливішого за людське обличчя. І красномовнішого. Насправді ми не можемо пізнати людину інакше, ніж із першого погляду. Бо з цього погляду ми дізнаємося все. Хоча ми не завжди такі мужні, щоб поглибити це знання. Кікі, чи ти колись замислювалася про стиль душі?
— Про… що?
— Про стиль душі. Пригадуєш відомого філософа, який досліджував цивілізації? Він назвав це стилем. Він казав, що це найближче за значенням слово, що спало йому на думку. Казав, що кожна
