Подорож на край ночі - Луї Фердінанд Селін
Покликання вбивці, що раптом пробудилося в Робінзона, видалось мені, зрештою, навіть своєрідним поступом супроти того, що я досі спостерігав у решти людей, завжди наполовину лихих, наполовину добрих, — і завжди вони дратують тебе невизначеністю своїх уподобань та схильностей. Таки правда, йдучи за Робінзоном серед ночі аж туди, де ми опинилися тепер, я навчився розуміти світ. Але була й небезпека: закон. — Закон страшний, — зауважив я Робінзонові. — Якщо тебе схоплять, ти зі своїм здоров'ям уже не відкрутишся. Зогниєш у в'язниці. Твій організм не зможе опиратись.
— Тим гірше, — відповів він, — мене вже аж нудить від мого порядного ставлення до людей… Ти вже старий, але ще чекаєш своєї черги тішитись, а коли вона підходить… Це ще ого скільки терпцю, щоб її дочекатися! Одне слово, коли прийде, ти вже здох і тебе закопали. Чесні зусилля — це, як кажуть, ремесло недосвідчених. А втім, ти знаєш про це незгірше…
— Можливо. Але ж люди не заспокояться, кожен подивиться, чи нема тут підступу. А поліція, знаєш, уїдлива, Тут є свої «за» і «проти». Буде слідство.
— Хіба я заперечую? Але, розумієш, працювати так, як я тепер, не спати, кашляти, тягти ярмо, що його й віл би не потяг… Гірше, ніж тепер, мені не буде. Така моя думка. Гірше не буде.
Я не смів сказати йому, що він, по суті, має цілковиту слушність, бо боявся докорів, які міг би почути від нього згодом, якби його нова оборудка провалилася.
Аби піднести мій дух, Робінзон назвав іще кілька поважних причин, які мали переконати, що не варто перейматися старою, бо, хай там як, їй однаково вже недовго жити на цьому світі, вона й так зажилася. Він, зрештою, лише допоможе їй податися на той світ, більш нічого.
А проте, хоч як подивись, їхній замір був просто мерзенний. Робінзон уже узгодив з дітьми всі подробиці: оскільки тепер стара знову має звичку виходити, колись увечері її пошлють погодувати кролів… Петарда буде приладжена. Заряд шугоне їй просто в обличчя, тільки-но вона потягне за дверцята… Все станеться так, як тоді в зеленяра. У кварталі вже й так кажуть, що стара божевільна, цей випадок нікого не здивує… Адже її, мовляв, застерігали ніколи не ходити до кролів… А вона не послухалась… У такому віці вона напевне не виживе після того вибуху, її торохне просто по макітрі.
Дарма й заперечувати, я колись розповів Робінзонові прецікаву бувальщину.
Ось і музика загучала на святі, полинувши ген далеко, музика, знайома змалку, що ніколи не замовкала, лунаючи там або там у закутках великого міста, в містечках і селах — усюди, де злидарі сідають спочити в кінці тижня, щоб придивитися до себе. «Це рай!» — кажуть їм, а потім грають їм музику — повсюди й кожної пори, — і заводить мелодія, перемелюючи люд, що цілий рік витанцьовував перед багатіями. Ця механічна музика лине від дерев'яних коників, автомобілів, що їх не мають злидарі, гірок, навіть близько не американських, помосту з борцем, який не має біцепсів і не з Марселя родом, від жінки, яка не має бороди, від чарівника, що рогоносець, органа, що не з золота, тиру з розбитими яйцями-мішенями. Це свято, яке забиває людям памороки наприкінці тижня.
І п'ють пиво без шумовиння, зате в хлопця, що продає його в якомусь гайочку, з пащі просто смердить! Серед здачі, яку він дає, трапляються дивні монети, такі дивні, що потім довгі тижні ніяк не надивишся на них, їх насилу щастить упхати комусь у руки, в крайньому разі їх кидають жебракам. Це ж свято. Треба веселитись, коли можеш, між голодом та в'язницею і приймати світ таким, який є. Поки маєш якесь становище, нема чого нарікати. Добре, що й це є. Ось «Тир народів», той самий, я знову біля нього, це ж Лола тоді його побачила, — скільки років сплинуло відтоді! — на алеях парку Сен-Клу. Все давно й не раз уже бачене, свято — гикавка радощів. Мабуть, бозна-відколи на великій алеї Сен-Клу гуляють люди… Відпочивають. Війна давно скінчилася. Цікаво, в тиру й досі той самий господар? Він таки повернувся з фронту? Мене цікавить усе. Я впізнав мішені, але тепер стріляють ще й по аеропланах. Це ж новина. Прогрес. Мода. Сцена весілля ще тут, і солдати, і Марія з корогвою. Зрештою, є все. Ба навіть предметів, по яких можна стріляти, сьогодні ще більше.
Проте людей набагато дужче принаджує автомобільний манеж, та новітня вигадка: там можна без упину імітувати аварії, страхітливі удари озиваються струсами голови та утроби. Туди без угаву сунуть галасуни й недоумки, влаштовують несамовиті зіткнення, безладно відскакують, скоцюрбившись у своїх шапликах, і нищать собі селезінку. Зупинити їх просто несила. Пощади вони не просять, бо ще ніколи не були такі щасливі. Дехто аж нетямиться з захвату. Навіщо їм ті катастрофи — їм би й смерть продавали за двадцять су, якби вони кидались на той трюк. О четвертій годині в самім осередку свята мала співати хорова капела. Але зібрати її — марна річ, всюди повно кафе і підвальчиків, куди кортить забігти южному музиці та співакові. Завжди нема когось останнього. Його чекають. Потім ідуть шукати. Але поки чекали, всім закортіло пити, тож диви: зникають іще двоє. Все починається спочатку.
Свинячі м'ясива, густо приправлені, бо всюди літає курява, обертаються на мощі, а тим, хто з'їв ці святі дари, допікає нестерпна спрага.
Люди чекають на феєрверки, щоб уже потім розійтися по домівках. Чекати — це теж частина свята. В темряві здригаються тисячі спорожнілих пляшок, щомиті озиваючись дзенькотом під столами. Соваються ноги — згідливо або всупереч. Уже не чути музики, кожен повивчав усі мелодії, не чути засапаних циліндричних двигунів позаду павільйонів, де оживає світ, який показують за два франки. Серце, коли трохи впитися втомою, починає гупати в скронях. «Бух! Бух!» — б'ється воно по оксамиту, що обгорнув голову й заткав вуха. И серед цього чекання спалахують феєрверки. Нехай спалахують! Тепер рух внутрішній поєднається з рухом зовнішнім, розвіються всі думки, полинувши нарешті веселитися з зорями.
На святі не раз чути й плач, бо ж усюди діти, яких то там, то там незумисне придушать між стільцями, і діти, яких привчають опиратися власним бажанням, відмовлятися від незмірної насолоди, що її знову і знову пропонують дерев'яні карусельні коники. Свято — чудова нагода для формування характеру. Братися до такої роботи ніколи не рано. Малеча ще не знає, що за все треба платити.