Подорож на край ночі - Луї Фердінанд Селін
Робінзон таки кашляв. «Тут ніякі ліки не зарадять, — провіщав він собі, — я ніколи не перестану кашляти…»
— Зажди до літа! Потерпи бодай трохи! Ось побачиш… Кашель сам собою пройде…
Зрештою, в таких випадках завжди кажуть такі слова. Сам я не міг його вилікувати, бо ж колись він працював із кислотами… Все ж я пробував покріпити його.
— Невже я вилікуюсь сам, без нічиєї допомоги? — запитував Робінзон. — Отакої!.. Ти, може, скажеш, що мені й дихати ніщо не заважає?.. Подивився б я на твоє життя з такою заразою в легенях… Коли в людини така легенева хвороба, як моя, вона поволі конає… Тому я й кажу тобі…
— Ти просто зневірився, у твоєму житті зараз тяжка пора, та коли тобі стане краще… Навіть трошечки краще, ти побачиш…
— Трошечки краще? Це в ямі мені покращає! Щоб мені справді стало краще, я мав би не тікати з фронту! Ти що, й цього не пам'ятаєш? Бувши тобою, я б мовчав!
Люди судомно чіпляються за свої гидотні спогади, за всі свої нещастя і не можуть визволитись від них. Це займає їм душу. Вони помщаються за несправедливість свого сьогодення, обтяжуючи майбутнє в глибинах свого єства справжнісіньким лайном. Люди, по суті, — жалюгідні правдолюби й боягузи. Така їхня природа.
На ті Робінзонові слова я майже нічого не відказував. Тоді він став сікатись до мене:
— Чи, може, в тебе інакша думка?
Щоб мати спокій, я пішов пошукати йому якоїсь мікстурки від кашлю. Його сусіди вже нарікали, що він увесь час кашляє й не дає їм заснути. Поки я наливав ліки в пляшечку, він знову запитував себе, звідки в нього ця напасть — нестримний, непогамовний кашель. Водночас вимагав, щоб я йому ставив уколи: впорскував солі золота.
— Знаєш, якщо я помру від тих уколів, то не втрачу нічого!
Я, зрозуміло, відмовився братись до якоїсь героїчної терапії. Найдужче мені кортіло спекатися Робінзона. Адже я миттю позбувавсь усякої снаги і завзяття, тільки-но побачивши, що він припхався до мене. Я вже зазнав усіх земних мук, намагаючись не перейматися власною жалюгідною долею, не поступатися бажанню враз і навіки захряснути за собою двері, і разів двадцять на день казав собі: «Навіщо?» Отож слухати ще й Робінзонові плачі — то занадто.
— Робінзоне, ти не маєш сміливости, — сказав я йому нарешті. — Візьми й оженися, може, тоді ти знову відчуєш смак життя… — Якби він мав жінку, то менше б надокучав мені. Проте мої слова були йому не до шмиги. Він не любив, коли я йому раджу, надто коли заохочую до шлюбу. Почувши про одруження, він навіть не відповідав мені. Але й моя порада була таки дурнувата.
Якось у неділю, коли я не мав роботи, ми вдвох із Робінзоном пішли на прогулянку. На розі бульвару Великодушности сіли на терасі випити смородинівки й лимонаду. Розмовляли мало, бо майже все вже давно сказали один одному. А втім, яка користь від слів, якщо людина на чомусь зафіксована? Хіба посваритися можна, більш нічого. Автобуси в неділю ходять рідко, і тому яка втіха — дивитися з тераси на охайний і ніби теж відпочилий бульвар, що простерся перед тобою! Позаду нас у кав'ярні грав патефон.
— Чуєш? — запитав Робінзон. — Цей патефон грає американські мелодії, я впізнав їх, це ті самі мелодії, що ми їх чули в Детройті в Моллі…
За два роки, проведені в Америці, Робінзон начебто зовсім не втягся в американське життя, але його все-таки зворушувала тамтешня музика, в ній американці теж намагалися скинути важелезний тягар повсякдення і позбутись нелюдської муки день у день гибіти на одноманітній роботі; та музика давала їм змогу, поки грає платівка, бодай трохи незграбно потупцювати з життям, яке не має сенсу. Бо й тут, і там самі ведмеді.
Робінзон навіть не допив смородинівки, міркуючи про те все. Повсюди здіймалась легенька курява. Навколо берестів крутилася замурзана черевата дітлашня, її теж приваблювали платівки. Ніхто, по суті, не здатен опиратися музиці. Людина не знає, що діяти з власним серцем, і через те охоче віддає його. В основі кожної музики слід чути мелодію без нот, створену зумисне для нас, — мелодію смерти.
З упертости кілька крамниць відчинено й у неділю; продавниця взуття вийшла надвір і походжає, теревенячи, від одного сусіднього прилавка до іншого, тягнучи за ногами кілограми варикозних ґуль.
У кіоску звисають пласкі і вже трохи пожовклі вранішні газети — величезний артишок новин, що псується та гіркне.
Підбігає пес і нашвидку задирає ногу: кіоскер спить.
До автопарку поїхав порожній автобус. Думки зрештою теж переймаються недільним настроєм, і твоя пригніченість іще тяжча, ніж завжди. Ось вона, порожнеча. Скочується слинка. Ти вдоволений. Нема про що говорити, бо, власне, ніщо не спадає на гадку, бачиш тільки свою злиденність, — а може, тобі й життя остогидло? Тоді б усе було правильно.
— Ти часом не знаєш чого-небудь, щоб я покинув свою теперішню роботу, бо вона мене в могилу зажене? — очутився від роздумів Робінзон. — Розумієш, я б хотів покинути роботу. З мене досить, я не хочу гарувати, як віл… Я теж хочу ходити на прогулянки… Часом не знаєш, може, комусь треба водій? Ти ж ходиш поміж людьми.
Робінзон перейнявся думками, що з'являються тільки в неділю, думками джентльмена. Я не зважився розвіяти його ілюзій, переконувати, що з такою, як у нього, головою заклопотаного вбивці ніхто ніколи не зважиться довірити йому своє авто, він завжди скидатиметься на якогось бовдура, байдуже, вдягне ліврею чи ні.
— Ти, бачу, навіть не хочеш підтримати мене, — виснував він згодом. — Тож, по-твоєму, я вже ніколи й на ноги не зіпнуся? І навіть не варто намагатися?.. В Америці я, як ти казав, ішов дуже поволі… В Африці я просто вмирав від спеки… Тут я не досить тямущий… Але я це все розумію, напхався вже донесхочу! Ох, якби мені гроші! Тоді б кожному я здавався милою людиною — і тут, і там, і повсюди… Навіть в Америці. Хіба я кажу неправду? А ти? Нам, власне, бракує тільки будиночка з шістьома пожильцями, які справно плататимуть…
— Атож, — погодився я, бо Робінзон не сам-один дійшов такого грандіозного висновку. Аж тут він якось дивно подивився на мене, ніби раптом виявив у мені досі ще не знане паскудство.
— А ти, як подумати, вхопився за ласий шматок. Продаєш здохлякам усякі теревені, а на решту тобі начхати… За тобою ніхто не наглядає… Ти йдеш і повертаєшся,
