Подорож на край ночі - Луї Фердінанд Селін

Тож я шукав по всьому інституті свого знайомого, Парапена, бо саме до нього прителіпавсь аж із передмістя. Я теж мусив виявляти наполегливість: саме собою нічого не знаходиться. Я довго блукав нескінченними коридорами, проминав безліч дверей.

Той старий парубок узагалі ніколи не снідав, а обідав не частіш як двічі або тричі на тиждень, зате тоді вже споживав неймовірну кількість їжі з жадобою, властивою російським студентам, бо й далі дотримувавсь їхніх химерних звичок.

У середовищі фахівців Парапенові приписували неабияку обізнаність. Він знав усі різновиди черевного тифу — і в тварин, і в людей. Його слава зародилася років двадцять тому, за доби, коли кілька німецьких авторів оголосили, нібито їм пощастило виділити живі ебертьєнові вібріони у вагінальному екскреті півторарічної дівчинки. То була справжня сенсація в царині пізнання. Парапен, щасливий ухопитися за таку нагоду, дав гідну відповідь від імені Національного інституту і зразу ж перевершив хвальковитих тевтонців, виростивши ту саму культуру, і то в чистому вигляді, в спермі сімдесятидворічного каліки. Уславившись замолоду, Парапен відтак не мав іншого клопоту, як раз у раз друкувати кілька колонок, що їх навіть годі прочитати, в різних фахових періодичних виданнях, щоб світ не забув про нього. Саме це він і робив, відколи йому так добре прислужилися сміливість і талан.

Поважна наукова громадськість тепер ставилась до нього з цілковитою довірою. Тим-то та громадськість не мала жодної потреби читати його статті. А якби їй заманулося його критикувати, успіх їй не судився б. Адже над кожною сторінкою треба було сидіти цілий рік.

Коли я підійшов до дверей комірчини Сержа Парапена, він саме обпльовував усі її чотири кутки; слина в нього котилася без упину, і він плював з такою огидою, що картина мимоволі спонукала до роздумів. Уряди-годи Парапен голився, проте на щоках завжди лишав стільки заросту, що вчений нагадував забіглого каторжника. Парапен увесь час хапав дрижаки чи принаймні так здавалося, дарма що він ніколи не скидав піджака, вкритого безліччю плям, а надто лупою, яку він розтрушував довкола, всякчас поправляючи пасмо масного волосся, що спадало на червоний із прозеленню ніс.

Коли я як стажер приходив сюди на практичні заняття, Парапен навчив мене користуватися мікроскопом, виявляючи за різних обставин щиру прихильність. Я сподівався, що, незважаючи на стільки років, він ще не забув мене і дасть найнагальніші поради, як лікувати Бебера, бо я таки перейнявся долею цього хлопчика.

Я вочевидь виявляв набагато дужче бажання не дати Веберові померти, ніж якби на його місці був дорослий. Коли помирає дорослий, завжди відчуваєш задоволення, бо, як кажуть, бодай на одну паскуду на землі стало менше, натомість коли йдеться про дитину, такої твердої певности нема: адже діти мають майбутнє.

Парапен, дізнавшись про мій клопіт, охоче погодився зорієнтувати мене в цьому складному терапевтичному випадку, проте признався, що за двадцять років довідався стільки різного, а часто й суперечливого про черевний тиф, що тепер йому самому дуже важко, ба просто неможливо сформулювати бодай трохи ясну й категоричну думку про цю таку банальну хворобу та її лікування.

— Скажіть спершу, чи вірите ви, дорогий колего, в сироватки? — заходився мене розпитувати Парапен. — Га? А у вакцини?.. Яка ваша думка?.. Навіть видатні терапевти сьогодні й чути нічого не хочуть про вакцини. Це, колего, напевне, сміливий крок… В усякому разі я вважаю… А що? Га? Хіба не так? Чи не здається вам, що в такому негативізмі є й слушні мотиви?.. Якої ви думки?

Слова мов вискакували йому з рота, гнані страшенним риком, — з такою силою він вимовляв звук «р».

Поки Парапен мов лев бився серед несамовитих і відчайдушних гіпотез, попід нашими вікнами промайнула постать блискучого наукового секретаря, похмурого й заклопотаного професора Жовтух'є.

Побачивши його, Парапен, і без того блідий, зблід іще дужче: розхвилювався й заговорив про інше, кваплячись одразу засвідчити мені всю огиду, яка кожнісінького дня прокидалась у ньому на сам вигляд того секретаря, вченого, що тішився загальним визнанням. За однісіньку мить славетний секретар перетворився на дурисвіта, найогиднішого маніяка, винного в найжахливіших потаємних злочинах, яких вистачило б на ціле сторіччя для всього загалу каторжан.

Я не зміг перешкодити Парапенові розповісти мені масу подробиць про сміховинне ремесло дослідника, до якого він змушений силувати себе задля шматка хліба. Його ненависть мала справді науковий характер на відміну від ненависти людей, що так само скніли в конторах чи крамницях.

Парапен говорив дуже голосно, і мене дивувала його щирість. Лаборант усе слухав. Уже скінчивши готувати страву, він вагався, як умостити її серед автоклавів і пробірок. Цей чоловік так призвичаївся до щоденного курсу Парапенових прокльонів, що вже давно сприймав усі оті гострі слова за суто академічні, отже, незначущі. Деякі невеличкі досліди, які лаборант вельми старанно провадив в одному з автоклавів, усупереч усім Парапеновим базіканням, видавалися йому самому мало не справжнім дивом, що розширює межі пізнання. Він навіть уваги не звертав на Парапенову несамовитість. Перед відходом лаборант закрив автоклав зі своїми особистими мікробами так ретельно й дбайливо, ніби ховав святі дари.

— Ви бачили того старого недоумка? — запитав Парапен, тільки-но лаборант зник за порогом. — Ось уже тридцять років, замітаючи моє сміття, він чує, як навколо балакають про науку, балакають багато й щиро, а проте вона йому не спротивіла, навпаки, він, тільки він зрештою повірив у неї просто тут! Побабравшись із моїми культурами, він їх має за дивовижні! Аж облизується на них! Нетямиться з захвату від кожної моєї дурниці. А хіба, власне, не так само в усіх релігіях? Адже священик давно вже думає про щось інше, а не про Бога, в якого ще й досі вірить церковний сторож. І то несхитно! По правді, аж нудить від таких! А хіба мій придурок не став посміховиськом, одягом і борідкою наслідуючи великого Жозефа Біодурне? Ви помітили? Між нами кажучи, великий Біодурне відрізнявся від мого лаборанта тільки своєю світовою славою й силою пристрастей. З його манією досконало мити пляшки й пильно спостерігати метаморфозу молі цей геніальний дослідник завжди видавався мені страхітливо вульгарним… Відберіть у великого Біодурне його велику господарчу промітність і скажіть, чим тоді можна в ньому захоплюватись? Га, питаю? Не вчений, а буркітливий швейцар. Авжеж. Він добре довів, який у нього паскудний характер: за двадцять років у Академії його зненавиділи всі, він розсварився майже з кожним. Мало до бійки не доходило… То був вигадник із манією величі… Тай годі…