Подорож на край ночі - Луї Фердінанд Селін
Через аромат брюссельської капусти, ще прикріший за дух черевного тифу, в хаті не було чим дихати. Саме був сезон на ту городину, й Беберовій тітці звідусіль носили подарунки — щойно зварену парку брюссельську капусту. «Вона справді додає мені сили! — охоче погоджувалась тітка. — Тільки сцяти доводиться дуже часто!»
Перед тим як споночіє, тітка, щоб зриватись уже на перший дзвоник, упивалася кавою: пожильцям тоді не доведеться дзвонити двічі або тричі підряд і вони не розбудять хворого небожа. Ввечері я заходив, аби дізнатися, чи часом не настав уже кінець. «А може, він захворів тоді, коли на велосипедних перегонах йому закортіло попити ромашки з ромом в овочевій крамниці?» — уголос гадала тітка. Ця думка не давала їй спокою з самого початку. Дурепа.
«Ромашка!» — ледь чутною луною мимрив Бебер у гарячці. А навіщо тітку переконувати? Я ще раз спробував удатися до двох або трьох невинних і безвартісних медичних препаратів — адже від мене сподівались лікування — і, пригнічений, знову поринав у ніч, бо, як і моя мати, в усіх нещастях завжди добачав свою провину.
На сімнадцятий день хвороби я сказав собі, що було б непогано навідатись до інституту Жозефа Біодурне й поцікавитися, що там думають про такий різновид черевного тифу, й водночас попросити в них поради і, можливо, вакцину, яку вони нараяли б мені. Таким чином, я б випробував геть усе, навіть найдивачніші засоби. І якщо Бебер таки помре, певне, ніхто нічим не зможе мені дорікнути. Я добувся до інституту на протилежному краї Парижа, за парком Вільєт, об одинадцятій ранку. Спершу був змушений пройтися вздовж незліченних лабораторій, шукаючи знайомого вченого. В лабораторіях ще нікого не було: ні вчених, ні відвідувачів, лише безладно валялось усіляке устаткування, вительбушені тушки тварин, недопалки, розбиті газові ліхтарі, клітки та слоїки з мишками, що задихалися без повітря, реторти, сечові міхури, поламані стільці, книжки, порох і знову недопалки; їхній сморід разом із смородом убиралень забивав решту запахів.
Мені спало на думку: якщо я вже прийшов так рано, чи не пройтись аж до могили великого Жозефа Біодурне, яка, оздоблена золотом і мармуром, містилась у підвалі самого шституту. Надгробок становив витончену буржуазно-візантійську фантазію. Охоронець біля могили бурчав, що його вирядили в бельгійське сукно. Вийшовши зі склепу, я знову подався на пошуки. Через цього Біодурне чимало молоді вже півстоліття обирає собі наукову кар'єру. Тепер серед учених розвелося не менше невдах, ніж серед випускників консерваторії… Зрештою всі ті, хто за багато років не досяг жодного успіху, зібралися докупи, створивши інститут. У ямах, куди поскочувались невдахи, зазнавши великої поразки, звання «лауреата факультету» цінують не менше за «Римську премію». Тож наука — мов той автобус, на який не сядуть усі зразу. Отаке-то.
Мені ще довго довелося чекати і в інститутському садку, що скидався водночас і на в'язницю, і на громадський сквер, квіти рівненькими рядами були насаджені вздовж мурів, надаючи їм ще більшої лиховісности.
Аж ось нарешті з'явились і перші співробітники, лаборанти та обслуга, чимало з них у великих сітках уже несли харчі з сусіднього базару, і по них я бачив, що це злидарі, які тягнуться з останнього. Згодом брамою пройшли забарніші вчені, ще злиденніші за своїх скромних підлеглих: кепсько поголені, вони йшли невеликими гуртками й шепотілися, зрештою розповзлись коридорами, тручись об панелі. Ці люди скидалися на постарілих сивих школярів із парасольками, пригнічених повсякденною нудною працею, розпачливо гидкими процедурами. Задля мізерної платні вони збиралися, марнуючи літа своєї зрілости, у невеличких мікробних кухнях, гріючи безкінечне вариво овочевих покидьків, задушених морських свинок та всякого іншого падла.
І самі вони, зрештою, старі й потворні хатні гризуни в піджачках. Слава за нашої доби всміхається тільки багатіям, байдуже, вчені вони чи ні. Науковий плебс може розраховувати тільки на те, що снаги йому додаватиме страх позбутися місця в цьому теплому, освітленому, поділеному на комірчини сміттєвому бачку. Власне, вони цупко тримались титулів, завдяки яким аптекарі певною мірою ще вірили їм, коли йшлося про аналіз сечі й харкотиння пацієнтів. Отакі вони — гидкі заробітки вченого.
Діставшись власної комірчини, справжній дослідник на кілька хвилин ритуально схилявся над розкислими тельбухами кролика, забитого ще минулого тижня, тельбухами, що ще довго смерділи в якомусь кутку кімнати. Вже й не кімната — кропильниця з гидотами. Коли сморід ставав таки справді нестерпним, вченому офірували іншого кролика, проте аж ніяк не раніше, бо науковий секретар інституту професор Жовтух'є фанатично запроваджував жорсткий режим економії.
Унаслідок цієї економії тухлі рештки тварин лежали в лабораторіях неймовірно довго, демонструючи просто нечувані стадії розпаду. Тут треба було тільки звикнути. Дехто з найтямущіших лаборантів навіть досить добре куховарив у цій могилі, де ніколи не припинялося тління, цілковито призвичаївшись до гнилля й важкого сопуху. Ці скромні допоміжні сили великого наукового пошуку перевершили в питаннях економії навіть наукового секретаря, хоч той славився скнарістю, навіть переграли його, використовуючи, наприклад, газ із автоклавів, щоб готувати собі печеню, а також усілякі ще небезпечніші рагу.
Сяк-так обстеживши нутрощі ритуального кролика чи морської свинки, вчені потихеньку переходили до другого акту своєї щоденної наукової діяльности, тобто до куріння. То була спроба нейтралізувати навколишній сморід і нудьгу тютюновим димом. Недопалок за недопалком, і вчені потихеньку досиджували до п'ятої години, коли закінчувався робочий день. Тоді тухлятину обережно вкладали до автоклаву, щоб грілася. Октав, лаборант, загортав у газетку добре проварену квасольку, аби пронести її безкарно повз вахтера. Він ніс собі додому, в Ґарґан, уже готовісіньку вечерю. Його шеф несміливо, немов вагаючись, щось іще записував у журналі реєстрації дослідів, готуючи матеріал для майбутньої абсолютно безвартісної доповіді, яка, проте, правитиме за виправдання його присутности в інституті й мізерної платні; йому давно вже треба було наважитись і здійснити цей тяжкий обов'язок перед якоюсь геть безсторонньою та байдужою академією.
Справжньому вченому потрібно років із двадцять, щоб здійснити велике відкриття, тобто впевнитися, що безум одних аж ніяк не є щастям для решти і що кожній людині на землі не до вподоби те, до чого її ближні прагнуть усією душею.
У науковому безумі найбільше розважливости й холоду, водночас він найнестерпніший з усіх різновидів безуму. Та коли ти вже маєш якісь здібності, щоб, так або так кривляючись, триматися за місце й бодай убого животіти, слід і далі виявляти наполегливість, бо, зневірившись, доведеться здохнути, як
