Подорож на край ночі - Луї Фердінанд Селін
Серед утоми, що посіла його, таке видиво було справжнім одкровеням. Кожен відверто виявляв свої почування. Кузен, звісно, побереться з котроюсь дівчиною, але йому кортить роздивитися їхні ноги, поки він іще тут, щоб потім було легше вибирати.
Плід ніяк не відходив, тазовий канал був, мабуть, сухий, плід не ковзав, увесь час текла сама кров. Це була б її шоста дитина. Де ж її чоловік? Я гукнув його.
Треба було знайти чоловіка, щоб направити його дружину до шпиталю. Це якась родичка запропонувала зробити саме так. Та жінка теж мала дітей і саме через них уже збиралась облягатися. Але коли заговорили про шпиталь, виникла загальна незгода. Одні наполягали на шпиталі, інші з огляду на пристойність виявляли до нього цілковиту ворожість. Вони й чути за нього не хотіли. Родичі сварились, говорили одне одному трохи загострі слова, які не забуваються ніколи. їх жадібно всотала вся родина.
Повитуха зневажала геть усіх. Але я хотів, щоб мені таки знайшли чоловіка хворої, і я міг порадитися з ним, дійти нарешті якоїсь постанови. Ось нарешті й він, виходить з одного гурту, ще нерішучіший за решту. А це ж йому треба вирішувати. У шпиталь? Чи не треба туди? Чого він хоче? Він не знає. Він хоче подивитись. Отож він дивиться. Я показав йому дружину, діру, звідки випливали згустки крові й долинало булькання, показав її всю, нехай бачить. Нехай чує, як вона скімлить, мов собацюра, роздушений колесами авто. Чоловік, власне, не знав, чого він хоче. Йому подали склянку білого вина, щоб він покріпився. Він сів.
Проте йому й далі нічого не спадало на гадку. То був чоловік, що тяжко працював увесь день. Кожен знав його, надто на ринку й на вокзалі, де він уже п'ятнадцятий рік носив мішки для торгівців городиною, і то не якісь торбинки, а величезні важкі лантухи. Там він тішився славою. В нього широкі, бахматі штани, такий самий піджак. Ці речі на ньому, але здається, ніби для нього вони безвартісні, не вони його опора, а сама земля, він прагне твердо й прямо стояти на ній і широко розставив ноги, немов вона от-от задвигтить під ним. Він звався П'єр.
Усі чекали П'єра. «Що ти на це скажеш, П'єре?» — запитував мало не кожен. П'єр почухавсь, а потім сів в узголів'ї своєї дружини і, здавалося, не впізнавав її, жінку, що не втомлювалась приводити на світ таку силу нових страждань, далі той П'єр немов сплакнув, скотилася сльозина, потім звівся на ноги. Його знову запитали про те саме. Я вже готував направного листа до шпиталю. «П'єре, замислися бодай на хвилинку!» — заклинали його всі навколишні. Бідолаха спробував, але знаком показав, що не виходить. Випроставсь і, заточуючись, пішов на кухню зі склянкою в руці. Навіщо чекати далі? Той чолов'яга міг вагатися аж до ранку, і присутні це добре усвідомили. Усвідомивши, стали розходитись.
А я втратив свою сотню франків, оце й усе! Та байдуже, однаково з цією повитухою я б іще мав чимало клопоту. Тут навіть сумнівів нема. З іншого боку, не міг же я, з такою втомою в тілі, виконувати вкрай складні маніпуляції перед усім тим набродом! «Тим гірше! — сказав я собі. — Ходімо звідси! Зачекаймо до наступного разу! Відступімо! Даймо тій клятій природі спокій!»
Тільки-но я вийшов на сходовий майданчик, як усі ринули за мною, вибіг і нерішучий чоловік.
— Агов, докторе, — закричав він мені, — не йдіть!
— Що ж мені, по-вашому, робити? — запитав я. — Стривайте! Докторе, я проведу вас! Пане докторе, я благаю!..
— Гаразд, — погодивсь я і дозволив провести мене до самого низу. Отож ми спустилися. Проминаючи другий поверх, я таки зайшов до квартири попрощатися з родиною покійного хворого на рак. Чоловік теж зайшов до кімнати разом зі мною, потім ми вийшли. На вулиці він пристосувавсь до моєї ходи, нас обдало свіже нічне повітря. Ми надибали на собача, що завзятим довгим виттям відповідало на заводи решти місцевих псів. Завивало воно ревно й жалібненько. Цуцик уже тямив, як треба вити, а невдовзі мав обернутись у справжнього собаку.
— Отакої, це Жовтеня, — упізнав чоловік собаку, зрадівши, що є нагода заговорити про інше. — Цього цуцика вигодували соскою доньки пральника з вулиці Ґонесе й назвали його Жовтеням! Ви знаєте доньок пральника?
Так, тих дівчат я знав.
Поки ми йшли, він усе розказував, як можна вигодовувати собак молоком і не йти при цьому на великі видатки. За його словами таки відчувавсь якийсь намір дійти певної думки з приводу власної дружини.
Біля порту ще працювала одна кав'яренька.
— Може, зайдемо, докторе? Я пригощаю…
Я не хотів його скривдити. «Ходімо, — відповів я. — Дві кави». Я знову скористався нагодою поговорити про його дружину. Тільки-но я став переконувати, чоловік споважнів, проте я й тут не спромігся схилити його до потрібної постанови. На шинквасі красувався пишний букет. У господаря Мартродена сьогодні був день народження. «Це мені діти подарували!» — одразу ж оголосив він нам. Тоді ми всі троє випили на його честь вермуту. Над шинквасом висів текст закону про пияцтво, а в рамці ще й диплом про освіту. Скоро лиш побачивши його, чоловікові заманулося, щоб господар неодмінно перелічив йому всі супрефектури департаменту Луарі-Шер, бо сам він колись їх вивчив і досі пам'ятав. Потім заявив, що на дипломі стоїть не господареве, а чиєсь чуже прізвище, вони розсварилися, чоловік повернувся й сів біля мене. Сумніви охопили все його єство. Вони так точили його, що він навіть не помітив, як я пішов…
Чоловіка тієї жінки я вже ніколи не бачив. Ніколи. Я вкрай прикро переживав усе, що сталося тієї недільної днини, і до того ж був дуже втомлений.
На вулиці я й сотні метрів не пройшов, як раптом побачив Робінзона, що вертався з району, де стояв мій будинок, і ніс цілий оберемок коротких і довгих дощок. Дарма що ніч, я зразу впізнав
