Подорож на край ночі - Луї Фердінанд Селін
— Твій зад смердить набагато гірше! — озвався Мартроден, наші балачки не давали йому зосередитись на рахунках. — Але ж це не заважає твоїм клієнтам…
— Ну то й нехай, однак це вже інше, — розсердилася Северин. — Кожна частина тіла має свої запахи… А вам, пане, сказати, чим тхне від вас? Який запах притаманний не якійсь частині, а всьому вашому тілу?
Северин справді розгнівалась, і Мартроден, щоб вона замовкла, бурмочучи, знов узявся до своїх гидезних рахунків.
Северин з набряклими від роботи ногами не могла скинути капці, не могла й перевзутись, тож загорнула туфлі, щоб узяти їх додому.
— Я й спати в них ляжу! — зрештою вигукнула вона.
— Іди вимкни світло всередині! — знову крикнув на неї Мартроден. — Не тобі ж платити за електрику!
— Ох, як я висплюся! — аж застогнала Северин, потягуючись.
Мартроден ніяк не міг усе порахувати. Щоб краще працювалося, скинув фартук, а потім і жилетку. Здавалося, ніби для нього ті підрахунки — тяжка кара. З невидимих глибин кав'ярні долинав брязкіт тарілок, там порався Робінзон і ще один мийник. Мартроден виводив великі дитячі цифри синім олівцем, що аж тріщав у його товстих пучках убивці.
Служниця заснула перед нами, відхилившись на бильце. Вряди-годи на якусь мить очунювала. «Ох, ніженьки, мої ніженьки!» — приказувала вона і знову засинала. Мартроден криком заходився її будити.
— Гей, Северин! Іди виводь надвір тих арабів! Вони мені вже до живого допекли! Хай йому біс, забирайтеся! Вже пізно.
Араби, здається, взагалі нікуди не поспішали, дарма що пізно. Северин нарешті прокинулась:
— Ай справді, вже треба йти! — погодилась вона. — Дякую, хазяїне! — Й підійшла до арабів, ті розплатилися з нею. — Цього вечора я заберу їх обох, — пояснила, відходячи, Северин, — бо наступної неділі не зможу, поїду в Ашер до свого хлопчика. В ту суботу в моєї годувальниці вихідний.
Араби підвелися й пішли за нею. Як на мене, вони нітрохи не образились. Северин, проте, від утоми дивилася на них трохи скрива.
— А я не така, як хазяїн, араби мені до вподоби! Не такі брутальні, як поляки, але ж які безсоромні… Шкода й мови, ох які безсоромні… Зрештою, хай роблять, що хочуть, гадаю, це не завадить мені спати! Ходімо! — гукнула вона їх. — Уперед, мої хлопчики!
Усі троє вийшли, Северин трохи попереду. Вони пішли охололим засміченим після свята майданом, ми бачили, як останній газовий ліхтар на мить висвітив, побіливши, три постаті, потім їх поглинула ніч. Ще чулися їхні голоси, згодом усе затихло.
Я теж вийшов з кав'ярні, навіть не попрощавшись із Робінзоном. Господар назичив мені всіляких гараздів. По бульвару походжав поліцай, проходячи, сколихував тишу. Від цього то там, то там підскакував крамар, що допався до рахунків, мов пес до кістки. Якась родина, що вийшла на прогулянку, зайняла всю вулицю, галасуючи на розі майдану Жана Жореса, вже ніхто нікуди не йшов, родина завагалася перед завулком, мов рибальська флотилія під подихом зустрічного вітру. Батько шпортався від тротуару до тротуару й раз по раз зупинявся і сцяв.
Ніч увійшла в своє царство.
Пригадую ще один вечір з тієї пори, який запам'ятався своїми подіями. Спершу, невдовзі після вечері, я почув гримотіння заліза, хтось зачепив сміттєвий бачок. На наших сходах їх, бувало, просто перекидали. Потім хтось жалібно застогнав, жінка. Я прочинив двері на сходи, але не ворушивсь.
Якби я з'явився сам у мить нещасного випадку, мене б, можливо, вважали лише за сусіду й моя медична допомога не мала б винагороди. Якщо справді потрібен лікар, їм треба тільки покликати мене згідно з правилами, і тоді я одержу двадцять франків. Злидні старанно й безжально випікали альтруїзм, за найдобріші наміри чекала найжорстокіша кара. Отож я чекав, поки прийдуть і подзвонять у мої двері, але ніхто не йшов. Очевидячки ощадили.
Аж тут, коли я вже перестав сподіватися, перед дверима показалася дівчинка, що намагалась прочитати прізвища під дзвониками… Так, вона справді прийшла до мене, її послала пані Анруй.
— Хто там захворів? — запитав я.
— У них поранивсь один добродій…
— Добродій? — спершу я подумав про господаря. — Пан Анруй?
— Ні, один їхній приятель…
— А ти його знаєш?
— Ні. Я його ніколи не бачила.
На вулиці було холодно, я поспішав, дівчинка мусила підбігати.
— Як це сталося?
— Я нічого не знаю.
Ми йшли вздовж іще одного невеличкого парку, відгородженого клаптика колишнього лісу, куди вночі приходили спочити між деревами довгі лагідні та повільні зимові тумани. Проминули вулички й завулки. Ще кілька хвилин — і ми перед будинком. Дівчинка попрощалась, боялася знову туди заходити. Невістка Анруй чекала мене на критому ґанку. її гасового ліхтаря гойдало вітром.
— Сюди, докторе, сюди! — закричала вона.
— Ваш чоловік поранивсь? — одразу запитав я.
— Таж до хати зайдіть! — гримнула вона раптом, не давши мені часу замислитись. Я зайшов і віч-у-віч зіткнувся з бабцею, що вже в коридорі стала заводити й нападатися на мене. Лайка за лайкою.
— Ох, паскуди! Ох, бандити! Докторе! Вони хотіли мене вбити! Отже, задум не вдався.
— Убити? — запитав я, прикинувшись приголомшеним. — 3 якої речі?
— Бо ж я не хотіла помирати так скоро, як їм хочеться, більш нічого! Господи! Звичайно ж, я не хотіла вмирати!
— Мамо! Мамо! — урвала її невістка. — Ви з глузду з'їхали! Мамо, що за страхіття ви верзете!
— Я верзу? Ох, негіднице, яка ж ти безсоромна! Я з'їхала з глузду? Та в мене ще досить глузду, щоб усіх вас повісити! Я вже казала вам про це!
Я перебив:
— Хто ж поранений? Де він?
— Зараз побачите! — відрубала стара. — Він нагорі, лежить, убивця, на її ліжку. Він, сучко, таки добре загидив твоє ліжко! Закаляв тобі постіль своєю мерзенною кров'ю! Не моєю! Та його кров гірша за помиї! Ти її ніколи не відмиєш! Кажу тобі, кров убивці просмердить усе на довгі роки! Ох, дехто ходить до театру, щоб розважитись! Присягаюся, той театр отут! Нагорі! Справжнісінький театр! Такого й шукати годі! Пильнуйте свого місця! Чимдуж піднімайтеся! Бо та гнида ще здохне, поки ви доповзете! Тоді нічого й не побачите!
Невістка боялася, що стару почують з вулиці, й на митах намагалася її зацитькати. Незважаючи на прикру ситуацію, невістка здавалась не дуже й збентежена, лише невдоволена, що сподіялось усе не так, як слід. Від свого задуму вона не відступила. Ба більше, була абсолютно певна, що чинила слушно.
— Докторе, ви тільки послухайте! Хіба можна слухати отаке? Я завжди намагалась, щоб їй, навпаки, жилось якнайвигідніше!