Криничар - Мирослав Іванович Дочинець
Радість мого задуму закипала в бурштинову смолу наміру. Все лягало в струну, все зросталося. Я не спішив. Швидка ріка моря не досягає. Я зважував, я рахував, покликавши собі в поміч уявну карту Гречина. Міст ‒ це не жінка, тут семи чисел мало. Та ось прийшло жадане число, лягло на плесо Дикого Броду сойчиним пером, закрутилося, затанцювало, показуючи місце для першої палі.
Рушило! Міст наростав над рікою широким крилом. Очі города прикипали до будови, ступні мукачівців свербіли пробою. Залишалося мало: пройтися щітками з вощатою оливою і прибити охоронний знак на арку… І тоді колодою впала на мою голову вість: пан міністр із Пешта заборонив міст, що не має державного дозвоління. Де чувано, щоб приватна парсуна, якийсь зарозумілий русин-вискочень, дозволив собі таке! Мости ‒ не забавка, а твердиня королівської влади. Мене нагло викликали ad audiendum verbum (на високу аудієнцію). Я не поїхав. Зате надлетів сам наджупан з Ужгорода.
«Пане Криничар, міст треба спішно розібрати, ‒ порскав слиною, тряс ховрашими лицями. ‒ Враховуючи ваші заслуги перед Мукачевом і краєм, ми вас не покараємо. Обійдетесь огудою на шляхетному зібранні».
«Це моя земля і я вільний будувати на ній, що хочу», ‒ виповів я насталеним голосом.
«Земля, але не ріка».
«І ріка більше моя, ніж ваша і вашого міністра. Міст розбирати не буду!», ‒ відрубав я і обернувся.
«Тоді це вчинимо ми. Але вам з того буде гірше!» ‒ рявкнув мені в плечі наджупан.
Довірений чоловік шепнув, що завтра з Паланку відрядять гонведів на трьох возах, аби підрубали міст. Я чекав їх, і не сам. З Мартою, доньками, Иванком і псом Мирком ми стояли коло поручнів і дивилися в далину, де русло тремтливим завертом бігло до замку. Вояки мовчки роздяглися й зайшли у воду, декотрі прив'язували до стовпів човники з сокирами й пилами. Зацюкали перші удари. З ними злилося вищання брички, з якої клумаком випав перестрашений бургомістр.
«Пане Криничаре, що ви робите?! Міст завалиться з вами… діти ж… Господи… Ви губите і себе, й мене… Схаменіться, прошу Вас! Покиньте міст!»
«Це не міст, пане бургомістре. Це мій ковчег, і я відпливу на ньому. Мені тут більше робити нема що».
«Він здурів», ‒ буркнув молодий офіцер, що командував гонведами.
«Хто знає, хто тут здурів», ‒ болісно скривив рот бургом істер.
І тоді ми всі купно обернулися на якийсь клекіт. То шуміла не вода ‒ люди. Попереду йшов прибраний у нову сорочку Жига, він держав обіруч перед себою образ. Із зморшкуватих напливів смоли, наче з темних прорізів, дивилися очі. Строгий і запитальний був цей погляд, і трішки втомлений. Я глянув у ті очі, чимось такі знайомі й такі дорогі, ‒ і сила спокою ввійшла в моє роз'ятрене серце. Ввійшла, як у давню свою домівку. Жига таки довершив Його… За маляром чорною вервечкою, піднявши голови, йшли Божі люди. Молодші підтримували старців, що не покидали своїх склепів роками. За ченцями, кадячи ладаном, ступали священики, а за ними, затулена корогвами, сунула строката лава мирян. Хвіст людського потоку губився в порошаній кушпелі. Брязкіт заліза змусив нас повернути голови. З боку города на мостини ступали цеховики. Учнівська памолодь несла попереду прапори й скарбниці. Зброярі, замикаючи ремісничий хід, били в залізо. За ними без видимого краю товпилися торговці, поденники, дроворуби, копачі і всякий інший люд. Тяглася голомоза дітня з сиротинця і каліки на костурах. А вдалині, над річищем голів, колихалися клаптяні шатра циганських возів.
Майже одночасно з двох боків по дошках загупали, зарипіли, зачімхали чоботи, боканчі, постоли й босі п'яти. Міст радісно озвався, загудів. Донька смикнула мене за рукав, і я побачив, як правим берегом цугом бредуть у травах каменярі, закинувши на плечі молоти. Темні й рішучі, готові з'їсти скалу. Хлюпанина під лівим берегом ‒ то гребли до зарінку весла в рибальських руках. Ряд за рядом, човен до човна ‒ ріка аж присіла під таким тягарем. Я не знав, що в Мукачеві стільки людей годується рибою!
«Ти плачеш, Федоре? ‒ шепотіла Марточка, натужно всміхаючись. ‒ Я ще не бачила твоїх сліз».
«То від сонця», ‒ відмахнувся я.
«Люди добрі, стійте! ‒ загородив натовпу дорогу бургомістр. ‒ Не ганьбіть Мукачево на цілий світ. Я вас прошу!».
«Кого ти просиш? ‒ висунувся з юрми чоловічок із стриженою під рябун сивиною. ‒ Мукачево без пана Криничара ‒ це пів-Мукачева, а друга половина ‒ ми. То зволь тебе зазвідати: з ким залишишся, коли ми відпливемо?»
…Дорогий читальнику, той, хто читатиме ці нотиси через роки, а може, і сторіччя. Народ запам'ятовує і переказує все те, що може збагнути. А те, що не може, перелицьовує в легенду. Все інше безслідно зникає, стирається з пам'яті. «Всі ми помираємо один раз, ‒ казав Божий Симко. ‒ А дехто й двічі: перший раз, кола покидає цей світ, а другий раз ‒ із загибеллю творінь його рук і розуму».
Я міст уберіг. Цілу ніч тоді люди вистояли на ньому. Та що там, кишіли й береги людністю, що постягувалася з ближніх і дальніх сіл. Рано до дня, коли перші промені ковзнули по склу ріки, заскрипіли брички. Наджупан, блідий з неспання, прохрипів у сизу просинь:
«Поважна громадо, слухай високе повеління: міст залишається для суспільного користування. Але пан Овферій Криничар мусить відпродати землю, що під ним, у довічну власність держави».
«Вважайте, що вона вже ваша, ‒ сказав я. ‒ Дарую її Мукачеву».
За тиждень ми зняли охоронний мостовий знак і прибили на прохання влади чавунну таблу: «Цей містудячні мукачівці встановили в честь його світлості милостивого короля». І все вернулося на свої місця, як вертається після повені вода в старе річище.
Пам'ятається, старий козак Тимко любив приповісти: «І Бог наш не вбог, і ми на своїй землі люди… Та коли стаєш на чужий міст, спробуй палицею ‒ чи міцний». Міст, котрий я поклав, міцний і
