Криничар - Мирослав Іванович Дочинець

Працювали дві плавильні ‒ в Ряпиді і в Нижній Визниці. Спочатку залізо ми плавили в ямах (придалися вуглярська й горничарська школи), а далі звели муровані стіни з каменя-річковика. Печі привезли з Сілезії. Неподалік поклали й молотивню. А біля Кольчина ‒ квасцеву фабрику. В Жборівцях варили «гірку сіль», котру розвозили по всій цісарській імперії. В Підгорянах розвивалася суконна мануфактура, фарбоване сукно продавали навіть до Польщі. Навчилися ми також, залучивши заїжджого шваба, варити й пресувати цупкий папір. І дерева, й води для цього було доста. Папір радо брали друкарні Лемберга.

Либонь, я перший у краї, повернувшись до свого корінного ремества, почав пошуки цінних руд. І знайшов у ріці Ломовані й у потоках під Лісарнею та Плоским золото. Воно було не зовсім чисте, з домішком срібла. Коли цей промисел розрісся, жупанат прибрав його до своїх рук. На готовий хлібець знайшовся їдець. Щоправда, я встиг викупити деякі землі під золотими намивами, то їх мусили орендувати. Залишили мені й баню з деревний вугіллям у Березинці, і вапнякові копальні в Сускові. Там ми випалювали вапно, а заодно копали гострий іскристий пісок, який годився на скло. Дуті зеленуваті скляниці і прозорі штофи залюбки брали пивовари й корчмарі. Так було, доки в гуту не вдарила блискавка, а розбурхана ріка підмила її стіни.

За різне хапалися, та головним хлібом мукачівського робітництва залишався камінь. Імперія потребувала доріг, городи ‒ бруківки. Довкола здіймалися гори сивого граніту, що, змочений, виблискував синіми іскрами. Твердий і принадний, камінь давався обробці, і десятки молотів приденно цюкали на Шелестівських пластах. Люди сірими мишами гризли обніжжя гори. Підошвам столичного панства теж любився наш камінь. Бувало, що я тижнями сидів у Пешті чи Відні, наглядаючи, як мої люди стелять там майдани. Вночі ходив свіжим бруком босоніж перед тим, як мали проїхатися шляхетні брички. П'ятам було любо чути рідну теплу твердь. Там, під позеленілими від часу статуями кінних вождів, мені й почепили на груди хрест Витязя.

«Я ж не вояк», ‒ мляво відхрещувався я.

«Ви, пане Криничар, більше, ніж вояк. Ті нищать, а ви відроджуєте».

…Час пролітав над Мукачевом, відносячи роки й десятиліття. Гой-гой, ноги мої глибше вростали в землю, руки стискали жмут віжок здоровезного розгонистого воза, а серце прагло краси. Ще раніше приставив я в науку до моравських ливарників двох похватливих хлопців, виписав звідти майстра і за рік вони почали це діло тут. Жига захоплено чипів над формами, Йванко йому помагав. Так ми почали виливати з чавуну ступи, гирі для важниць, печі, лавиці, надмогильні хрести і плити. Був і світильник Жигової руки, виліплений в образі діви, що простягає в долонях вогонь. Якийсь час карбували ми й медалі для королівського війська. Один вельможа з Марамороського Сигота, дочувшись, попросив відлити йому ворота й огорожу, а добре б ‒ ще й коритце з водограєм. Я поїхав сам на місце, аби зміряти все наочно.

Несподівані обдарунки Твої, Господи. Тільки-но ступив я в двір сиготського маєтку, як зір мій з того краєвиду нараз вихопив жінку, що сиділа зі служницею під деревом і перебирала черешні. Ясне волосся тугим перевеслом косичилося на потилиці, а слова її відбивалися тихим дзвоном об таріль. Соломка! Вона сиділа до мене спиною, і я вгадав вигин її шийки одразу. Я впізнав би той голос із річища голосів. Хоч то сиділа важна пані, а не рухливе, сміхотливе дівча. На травиці бавилися з щеням діти. Обходячи посідок, я бокував і хнюпив вид, аби не виказати себе. Нашвидко замалював, що треба, від гостини відмовився. Не хотів підживляти спокуси. Ачей вона мене не впізнала, а може, не подала знаку. Вже на вулиці я, як злодій, зазирнув ще раз у шпару паркану. І серце моє знову затерпло. Вона була прекрасна. У гарної жінки не лише весна гарна, а й літо.

«Соломко, Соломко, постели мені м'яко». ‒ «Я сама простелюся тобі м'якою дорогою. Я для тебе спасенним дахом буду, хлопче», ‒ відлунювала потривожена пам'ять.

І тої миті, під чужою загородою, врозумів я: нічого тобі не належить; стільки всього маєш, лише не те, що найбільше хочеш. Пронизливо-гостро, аж до німого плачу, забаг я мати свій дім, свою криницю, сад, а в ньому ‒ жону і дітей. Аби вони бавилися на зеленому моріжку.

Я вернувся додому і в першу голову завів собі молоденького пса, назвав його Мирком. А тоді став придивлятися до жінок. І очі помалу відкрилися. Мій перший цеховий подільник Микула, зверхник ради «знатних і розумних», нараяв купити ділянку над Латорицею, що клином сусідила з його обійстям. Зібрався я недільного підвечірка оглянути її, покликав і пса. Заблудили ми в садах. Бачу ‒ дівчина йде з козубцем ягід. Ступає пружно, рипить накрохмаленою сорочкою, вихляє срібними кільцятами у вухах. Я обізвався, вона сіканула бритвами темних очиць. Завмерла, як козуля на скелі. І я завмер. Краплинки поту ряхтіли над верхньою її губою. А мені ‒ диво-дивне ‒ схотілося зібрати їх перстом, а може, й облизати. Я ворухнув устами, мимохіть рахуючи… до семи.

«Що ви рахуєте? ‒ підняла лискучі торочки брів. ‒ Я ж тут одна».

«То добре, що одна, ‒ сказав я, збиваючись із ліку. ‒ Менше покараних буде. Ягоди мої крадеш?»

«Ваші?»

«Це мій сад… завтра буде».

«То завтра й присікайтеся», ‒ відтяла скоромовно й рушила далі».

«Стривай утікати. Знаєш, хто я?»

«Знаю, пан Кутьо».

«А це Мирко», ‒ чомусь звернув я на пса.

Вона засміялася ‒ аж малини затряслися в кошарці. А срібні кільця танцювали у вухах. Так заповзято сміялася.

«Чому регочеш, чорнявко?»

«Бо сміхота і є. У вашого пса ім'я людське, а у вас ‒ собаче».

Це розсмішило й мене. Так ми вдвох і сміялися, розпуджуючи перші намерки. Так і досі всміхаємося, коли стрічаємося очима. І нема на то ради. Уста мовчать, а очі самі між собою говорять. Десь я чув: любиш біляву, а жоною стає чорнява. Це про мене і про мою Марточку. Вона народила мені трьох доньок і наповнила радістю наш дім. Я пізнав, що таке зріла любов. Це коли з нею, з єдиною своєю жоною, ти чуєшся сильним навіть тоді, коли слабнеш тілесно й духовно. Тоді, в першу стрічу, мені не треба було й дораховувати до семи, аби вибрати її. Тепер я числю кожен день, який вона дарує мені своєю близькістю.

Марта ніколи нічого