Криничар - Мирослав Іванович Дочинець
Я саджав сади й винниці, а коло них заводив пасіки. Мед ‒ це солодке золото. Мед, як і вино, завжди має свою ціну. А наша карпатська бджола ‒ чи не ліпша в світі. Блага, невибаглива й роботяща, як і наш чоловік. Виноградні чубуки мені везли з Токаю, з Молдови і навіть з Туреччини, де в мене лишилися кінці. За моїм вином посилали з Лемберга, Кийова і з Московії.
Купували чужі багатії, прощава скніла в нужді. Як і раніше, городський простолюд був полишений на Божу ласку й опіку. Рукомесний промисел ледве животів, копалень довкола ніяких. До середини зими люди з'їдали свої припаси, а далі мусили харч купувати, якось заробляти.
Вівсяний ощипок, крумплі й капуста ‒ головна їжа. Цілий рік вони не виділи ні м'яса, ні яйця, хіба якусь децу молока. Ходили недокрівні, пожовклі, слабосилі. Зате скопом накидалися на них хитрі жиди-лихварі зі своїм повсюдним «гешефтом». Мало яка родина не втрапляла в їх тенета. Жиди захопили більше половини хлопських земель, орендували всі сіножаті, котрі перенаймали земледільцям. Їм належало майже все тягло, вози й реманент. Вони так обплутали торговиці, що без їх посередництва не купиш і не продаси ні корову, ні свиню, ні садовину, ні домоткання.
Позики жиди давали щонайменше під тридцять процентів, а коли боржник фінансово занепадав, піднімали процентну струну. Аж поки той не ставав їх повним невільником, і тоді вони орудували його заробітком, життям і цілою його будучиною. Чоловік ставав вічним наймитом, не маючи до праці ні охоти, ні сил.
З гіркотою придивлявся я до живоття своїх одноземців. Русини не навчали дітей, не лікувалися, єдиною журою насущною було ‒ наповнити шлунок. Зате приблуди-лихварі своїм дітям наймали вчителів-бохерів, були вхожі в жандармські постерунки і ручкалися із суддями. Кланялися лише «горі», «долину» ж топтали немилосердно. А королівські наглядачі-штултріхтери заїздили сюди з Пешта хіба раз у півроку.
Я розумів, що цей стан треба зломити. Силою влади не вийде ‒ лише силою грошей. І сам я це не подужаю. Потрібен купний вибух заповзятливості, охоти до діла. А його може спричинити лише свобода дії, інтерес, гроші. Тут треба було брати за всі віжки одразу і перти воза вперед. А стелити путь ‒ грошима.
Я почав із позик. Давав їх рукастим і промітним людям, правлячи вдвічі менший процент, ніж жиди. Я силував гроші поденникам і тим, що скніли в нужді. Люди боялися грошей. Тоді я придумав давати позичку на вуличні громади.
Знаходив головатого чоловіка і рядив це через нього. Видавав гроші на огорожі, на скло для вікон, на дрівцята, на вдобрення городів. Люди відробляли це в моєму лісі, в садах, на рибниках. Урядники громад вели рахунок. Коли втяглися, почали просити підпору для дворових хазяйств. Я давав на купівлю кози чи поросяти, на плуг чи возик, на житло й матеріал для роблення, на насіння.
Позикова книга товстішала щодень. Люди брали з живим блиском в очах. Чоловік, який має, ‒ інший чоловік. Такий хоче мати ще більше, а жити ліпше. Він ‒ ґазда. Його це тішить, він устає рано й лягає пізно. Він починає поважати себе й собі подібних. Даючи, я знав, що не всі і не все повернуть. Ризик, утрата ‒ це другі імена гендля. Але як порядкувати в порожній крамниці, як множити цінності, коли немає споживача? Ти викопай криницю, а жаба знайдеться. Даючи їм у борг, я давав собі.
Як я чинив, коли борги не вертали, не маючи чим, не вміючи заробити? Я викреслював у книзі той рядок і забував. Нічого ліпшого тут не придумати. Так і я, і вони мали полегкість, ми могли зноситися далі.
Мадярські урядники підсміювалися: «Кортить вам возькатися з цим бидлом? Із пса ніколи солонини не буде». ‒ «Разом із пшеницею і бур'янець поливають», ‒ відмахувався я. Не буду ж похвалятися, що й сам із собачої буди. А «бидло», руський народ ‒ дуже добрий у глибині душі, послухняний, слова дотримується і порядності не втрачає. Корінь зла його ‒ в глибокім болоті, в яке його загнало чуже владування. Та досить нашому чоловікові протрапити десь на чужину ‒ він перший робітник, а у війську ‒ ліпший вояк, найвитриваліший до тягот. Як кажуть, шовк зноситься ‒ онучою не стане.
Я знав, що чиню. Знав, що коли ступити цим людям назустріч, вони теж переймуться поступом. А вода, зіткнувшись із водою, набирає силу. Хто міг знати про це ліпше, ніж я. Коли я вернувся в Мукачево, застав тут хіба якусь жменьку крамарів, ще менше розпорошених ремісників. Усе інше ‒ біднота, що жила з клаптя ниви і корови, поденні наймити, жебраки. Даючи позики, я придивлявся до них. Надто до тих, котрі брати ухилялися. Ці люди ще якось давали собі раду, боялися грошової кабали. Таких людей я і визбирував, як насінне зерно в обмолоті. А передусім таких, що годувалися ремеслом. На них я і сперся в своїх намірах. Бо ремісник ‒ то улюбленець Бога. Цю правду мені відкрили турчини, що привернули собі світ умілістю рук і твердою волею.
Я повернувся домів не приблудою-гендлярем, їх вистачало тут. Мені руки свербіли до живого діла, до роблення. Перше, з чого я почав ‒ зібрав у корчмі для ближчого зазнайомства майстровитих городян. Назвав і себе майстром-криничарем і розповів, що заробив цим добрі статки і що готовий це продовжувати купно з ними на розріст нашого Мукачева.
«Чи знаєте, поважні городяни, хто ви? Ви ‒ любимці Господа. Ви ‒ сіль людності, хребет цього города, який годуєте, вбираєте й облаштовуєте. Не грубі мури Паланку є твердинею Мукачева, а ви, бо що мертвий камінь без ваших рук! Таким, як ви, держава мала б у пояс кланятися й за пазухою вас носити. Але хіба вам потрібно це? Вам би працювати спокійно, без здирства, і мати добрий заробок. Я обійшов півсвіту і придивлявся до майстровитих людей, бо на них стоїть цей світ. Придивлявся й прислухався… Шевці як кажуть: хочеш шити ‒ перше вузлика зав'яжи. Я видів,
