Емілі виростає - Люсі Мод Монтгомері

Хай буде так — нічого не вдієш!

Якщо Тедді до мене байдужий, то і я повинна збайдужіти до нього. Так велить Мурреївська традиція. Але ж я тільки наполовину Мурреївна. І мушу рахуватися з другою половиною — Старівською. На щастя, я маю амбіції, маю своє мистецтво і бачу перед собою кар’єру. А богиня мистецтва, як мовить пан Карпентер, є богинею вельми ревнивою: вона не терпить, коли її вшановують напівсили.

Живуть у моїй душі три взаємосуперечні почуття. Перше: я владаю собою, я дотримуюсь традицій і тим пишаюся. Друге: на споді моєї душі є щось таке, що нестерпно боліло б мені, якби цього не тлумила. Третє — панує над усім: насолоджуюсь своєю волею, своєю свободою — втішно мені, що її наразі не втратила.

26 червня 19…

Ільза обурена тим, що наш спільний друг Перрі не втрачає надії стати моїм чоловіком.

— Хіба це зарозумілість? Це не зарозумілість, а ласкавість, — переконувала її, сміючись. — Адже Перрі належить до роду герцогів Карабасів.

— Він, без сумніву, доскочить високого становища, але завжди матиме вади, пов’язані з його походженням, — правила своєї Ільза.

— Скажи: чому ти незрідка була до нього такою суворою? — запитала я.

— Бо він є ослом, що дратує мене, — буркнула Ільза.

— Він зробив чималі успіхи впродовж трьох років.

— Емілі, благаю тебе — не будь аж такою розумною і поблажливою! — вибухнула Ільза.

Мушу визнати: колючість Ільзи добре зрівноважує мені поблажливість кузена Джиммі. Я, зрештою, заслужила на її нагінку.

27 червня 19…

Снилося мені вночі, мовби уздріла Загублений Діамант. Виблискував у траві край моїх стіп. Нахилилася й піднесла його. Хвилину він лежав у моїй долоні, хотіла затиснути його в кулаці, однак не подужала. Яскраво зблиснувши, він злетів у повітря, описав світляне півколо й перетворився на вечірню зорю, мою зорю, яку поклала собі переслідувати й наздогнати. Зненацька став обік мене Дін; він приєднався до гонитви за тією зорею. Ми не в силі були розлучитися. Раптом з’явився Тедді — простягнув мені руку. Очі мав такі, які бачила у нього лише двічі. Дивилися одне одному в вічі, аж тут пролунав жахливий крик Діна. Я повернулася на голос. Тим часом зоря згасла. Я прокинулася. Дощовий, похмурий світанок. Немає Тедді, нема його чулого, проникливого погляду.

Що може цей сон означати? Щось таки означає! А втім, я не повинна про це думати. Забобонність незгідна з традиціями нашого роду.

28 червня 19…

Надходить моя остання ніч у Шрусбері. Завтра прибуде по мене кузен Джиммі, і я вертаюся до Місячного Серпа.

Оце триліття, коли охоплюю його думкою, видається таким довгим. А водночас маю враження, ніби все сталося не далі, як учора: початок навчання, різні переживання, сутички й непорозуміння з тіткою Рут, усі радощі та прикрощі.

Я зробила деякі успіхи. Менше підкреслюю, не зловживаю курсивом. Краще володію собою, навчилася багатьох життєвих істин (у тому числі — гірких), навчилася приймати з усмішкою повернення своїх рукописів. Останнє було найважчим і заразом найважливішим.

З відстані часу чи не всі події та випадки постають мені дещо іншими, ніж тоді, коли їх переживала. Скажімо, неприязнь Евеліни, навіть оті жахливі вуса, намальовані нею, у моїх теперішніх відчуттях не є вже таким трагічним випадком, яким уявлялися тоді. Натомість перші мої літературні успіхи стоять мені перед очима як низка подій радісних, що їх повік не забуду і завжди переживатиму з однаковою силою і гостротою. А очі Тедді в домівці Старого Джона — ох, цей погляд з биттям у серці згадуватиму навіть тоді, як лежатиму вже на лоні Вічності.

Й обіцянка, дана тітці Елізабет, не минула без користі для мого творчого розвитку, як точно передбачив пан Карпентер.

Сьогодні ми складали випускні іспити. Дін, який розважався в Монреалі, з дороги додому прислав мені квіти: сімнадцять троянд — стільки, скільки маю років. Й вручили їх мені по скінченні останнього іспиту. То була прегарна ідея — милий, любий Дін!

Перрі виголосив промову од імені цілого класу. За своє красномовство отримав пам’ятну медаль. На цю медаль претендував Вільям Морріс, але перемогу здобув Перрі.

Написала сьогодні останню світську хроніку для часопису пана Тауерса. Не люблю цієї праці, однак ті центи, що їх у нього заробила, стали мені в пригоді. А крім того, треба помалу підійматися щаблями літературної драбини — хай у редакції незначної газети: «Часу», що виходить у Шрусбері.

По обіді пакувала речі. Тітка Рут зайшла до моєї кімнати й мовчки задивилася на мене.

Врешті сказала:

— Мені буде страшенно сумно без тебе, Емілі.

Про те, що вона це промовить чи навіть подумає, годі було й мріяти. Дивно мені стало на душі. Відтоді як тітка Рут повелася так гідно у справі скандалу, пов’язаного з нашою ночівлею в оселі Старого Джона, мої почуття до неї зазнали зміни. А все ж не могла їй відказати, мовляв, сумуватиму без неї.

Щось відповісти, одначе, мусила!

— Я завжди буду вдячна тобі, тітко Рут, за все, що ти зробила для мене упродовж оцих трьох років.

— Я лиш виконала свій обов’язок, — з підкресленою скромністю промовила тітка.

Відчуваю, що мені страшенно жаль покидати цю кімнатку, яку, втім, не любила ані хвилини і яка анітрохи не полюбила мене. Попри це, не можу викресати зі свого серця ні іскорки почуття до королеви Олександри і до вазону з квітами. А Джованна, звісно ж, поїде зі мною. Вона належить до моєї кімнати в Місячному Серпі, є її невеличкою складовою частиною. Тут вона завжди виглядала чужою, вигнанкою в