Емілі виростає - Люсі Мод Монтгомері

Тітка Елізабет розмірковувала цілий тиждень. І не сама: радилася з Рут, Олівером та Воллесом. Рут не без вагання сказала своє слово:

— Ми повинні дозволити їй виїхати до Нью-Йорка. Там вона матиме широкі можливості й перспективи. Зрештою, не їде вона самотою, на що я особисто ніколи б не дала своєї згоди. Жанета буде про неї піклуватися.

— Замолода вона, замолода! — застеріг Олівер.

— Як хоче, нехай їде. Жанета Роял зуміла ж пробитися й домогтися свого, — рішуче висловився дядько Воллес.

Тітка Елізабет написала й до тітки Ненсі.

«Нехай Емілі вирішує самостійно», — надійшла відповідь.

Тітка Елізабет визнала цю пораду за наймудрішу й покликала Емілі на розмову до вітальні.

— Хочеш їхати з панною Роял — їдь, — оголосила вона. — Не маю права закривати перед тобою можливості, що так несподівано з’явилися. Знай: нам тебе бракуватиме, ми воліли б затримати тебе тут, у Місячному Серпі, ще на декілька років. Нью-Йорка я не знаю. Ймовірно, це страхітливе місто. А втім, ти отримала добре виховання. Лауро, чого ти плачеш?

Емілі відчувала, що от-от розплачеться й сама. Щасливою не почувалася анітрохи. Тепер, коли всі перешкоди було знято, вона вже не мала охоти від’їжджати до Нью-Йорка.

Не пішла вона одразу до своєї кімнати, щоб написати до панни Роял радісного листа. Подалася до саду, щоб зібрати думки, — міркувала все пообіддя суботи й цілу неділю. У Шрусбері весь наступний тиждень була такою тихою і замисленою, аж тітка Рут не раз крадькома до неї приглядалася. Але допиту не влаштовувала: може, Емілі думає про Ендрю? Крім того, діяла одностайна Мурреївська постанова: не впливати на вибір Емілі.

Вона й сама не розуміла, чому не написала до панни Роял негайно. Адже поїде з нею — певна річ! Хіба могла не поїхати? То ж була рідкісна можливість пізнати великий світ, у праці своїй, у творчості сягнути нового, вищого щабля. Чого ж за тиждень пішла по раду до пана Карпентера? Учитель мало чим міг їй зарадити: лежав із нападом ревматизму.

— Тільки не читай мені нових своїх творів, — зажадав він одразу.

— Ні, я нічого не маю з собою, — відказала Емілі з кволою усмішкою. — Я прийшла по інше.

Й розповіла йому все.

— Якщо хочеш замериканізуватися, то їдь, — шорстко відреагував пан Карпентер. — Я завжди прагнув, щоб ти залишалася справжнім дитям Канади. У Нью- Йорку не можна жити безкарно. Там кожен набуває янківських рис. Писати ж можна скрізь, але там ти не знайдеш чистих джерел натхнення — якраз навпаки!

— Я не є Шарлоттою Бронте, — з гіркотою заперечила Емілі. — Я повинна жити у певному середовищі, аби зрештою вибитись в люди. Тут я не зможу нічого.

— Тоді рушай. Моя думка є відмінною, але це особливого значення не має.

Емілі верталася додому пригніченою. Прагнула порадитися з Діном, але Дін мандрував по Каліфорнії і не писав уже кілька тижнів. А з Тедді важко було обговорювати цю проблему. Від часу тієї незабутньої ночі в домівці Старого Джона вони спілкувалися ніби так само, але з’явилася у їхніх стосунках якась силуваність, неприродність. Емілі не бажала признатися самій собі, що просто боялася звернутися до Тедді за порадою. А раптом він скаже, щоб вона їхала? То був би для неї удар, бо це нехибно доводило б, що йому однаково, поїде вона чи залишиться. Втім, ясно цих речей Емілі наразі не усвідомлювала.

— Ну звісно, поїду, — вголос проказала сама до себе. Може, промовлене слово усталить її рішення? — Що я робитиму тут наступного року, якщо не поїду? Тітка Елізабет не дозволить мені самостійно бодай з місця зрушити. Ільза від’їде, Перрі й Тедді також поїдуть. Тедді каже, що мусить їхати у великий світ — заробити гроші на вищу художню освіту. Отож, і мені треба рушати…

Так вона відповідала якомусь невідомому опонентові. Коли надвечір повернулася додому, обійшла всі покої з таким почуттям, неначе відвідувала їх уперше в житті. Яка чарівність, який смак, яка, зрештою, гідність людська — у кожній деталі обстанови! А її кімнатка — її власна кімната! А сад, виплеканий Джиммі! Чи помешкання панни Роял буде так само любим її серцю — бодай почасти?

— Ну звісно, поїду! — повторила вона голосно.

Вийшла до саду. Зачула віддалений свист потяга.

Зупинилася біля сонячного годинника. Заслухалася тихого шелесту Велительки Вітрів, своєї давньої вірної приятельки. Чи озиватиметься до неї Велителька Вітрів поміж гамору й гуркоту великого міста?

— Ох, відчуваю, що в Нью-Йорку «промінчик» мені не зблисне! — зітхнула вона.

Який же красивий цей сад, вирощений дбайливою рукою кузена Джиммі! Якою ж бо гарною, догляненою є садиба Місячного Серпа! А хто, крім неї, опише романтичну чарівливість Трьох Принцес? Як же вона покине цю стару оселю, яка прихистила її й полюбила (не кажіть мені, що оселі не можуть любити!), ті могили спочилих предків над чорноводським озером, ті широкі лани й заселені духами ліси, де вона відіснила барвисті, вибагливі сни свого дитинства? І нараз вона зрозуміла, що не в силі розлучитися з ними, що насправді потай душі не мала й наміру їх полишати. Тому й ходила, тамуючи відчай, до чужих людей — питати їхньої думки. Тому так гаряче прагнула повернення Діна, котрий, безсумнівно, відраджував би її од виїзду до Нью-Йорка.

— Я належу до Місячного Серпа, тут я серед своїх, — упевнено проказала вона.

Це рішення було остаточним; Емілі вже не потребувала нічиїх порад, нічиєї допомоги. Була внутрішньо заспокоєна, навіть задоволена собою, коли входила до кухні старого дому, де в магічному світлі свічок побачила Елізабет, Лауру та Джиммі, що сиділи круг столу.

— Тітко Елізабет, до Нью-Йорка я не поїду. Залишаюся з вами тут, у Місячному Серпі.

Тітка Лаура видала радісний крик. Кузен Джиммі вигукнув: «Ура!» Тітка Елізабет