Емілі виростає - Люсі Мод Монтгомері

— Я знала: Мурреївна вирішить саме так, — промовила вона за хвилину.

Понеділком Емілі поїхала до Ешборна.

— Тітка Елізабет дозволила мені самій вирішувати свою долю, — сповістила вона. — Дякую вам від усієї душі, панно Роял, але їхати я не можу…

— Емілі, дитя моє любе! Але чому, скажи — чому?

— Я не в силі розлучитися з Місячним Серпом. Занадто я його люблю. Занадто прив’язалася до нього…

— А я гадала, Емілі, ти справді хочеш поїхати зі мною, — сказала докірливо панна Роял.

— Так і було. Частина моєї душі справді хотіла їхати. Не думайте про мене, ніби я дурна і невдячна.

— Я так не думаю, — запевнила панна Роял, безпорадна перед рішучістю Емілі. — А все ж ти трохи нерозумна, дівчинко моя. Відмовляєшся і від кар’єри, і від щастя! Не уявляєш, які труднощі на тебе чекають…

— Я створю тут власну атмосферу, власний світ — і працюватиму, — відказала Емілі. — І тут є поле для спостережень. І тут люди живуть, працюють, грішать, радіють і журяться.

— Але тут ні до чого не допрацюєшся, дитино моя. Ніколи не матимеш вишуканого помешкання, розкішного вбрання, власної челяді…

— Ні, — перервала Емілі з поважним обличчям. — Те все до Мурреївських традицій не належить.

— …І благ духовних також не матимеш, а це ж найважливіше. Бачу наперед усе твоє життя, Емілі, — звужене, безбарвне, змарноване.

— Я бачу його ніби в зоряному світлі, — гордо заперечила Емілі. — І якщо тут нічого не досягну, то в Нью- Йорку й поготів. Висохне в моїй душі якесь джерело, якщо покину те, що так полюбила…

— На мою думку, — мовила панна Роял зі смутком, — ти, Емілі, вчиняєш велику помилку. З часом ти визнаєш мою рацію. Тоді ти напишеш до мене, і я радо відчиню перед тобою двері мого дому. Сюди я не повернуся, до цієї глушини, де молоді ставляться до мене як до матрони, а старі на кожному кроці говорять мені, мовби я подібна до своєї матері… Мати була шляхетної душі, але на вроду не гарна, — розумієш? Попрощаймося, Емілі, — попрощаймося без образ і нарікань.

— Панно Роял, — з теплотою в голосі озвалася Емілі, — хіба ви не відчуваєте, як високо я ціную вашу доброту? Ще ніхто не ставився до мене з таким щирим серцем, як ви.

Панна Роял крадькома піднесла хусточку до очей.

— Дякую тобі, дівчино, за ці слова, — відказала вона трохи не урочисто.

Відтак усміхнулася, поклала руку на плече Емілі й поцілувала її в щоку.

— Бажаю тобі всього найкращого — повсякчас, на все життя, — мовила вона. — Пощастило б мені, якби мала на світі місце, що стало б для мене тим, чим став для тебе Місячний Серп.

Уночі, о третій годині, Емілі, прокинувшись, не без задоволення пригадала, що справжнього Чу-Чіна вона так і не побачила.

«Вчора ввечері Ендрю Олівер Муррей просив руки Емілії Берд Стар.

Пойменована вище Емілія Берд Стар відмовила».

Добре, що це вже за плечима. Від певного часу я знала, що мені загрожує така пропозиція. Ендрю приходив щовечора й намагався говорити «поважно», а я щоразу вислизала: віджартовувалася й змінювала тему.

Вчора пішла до Країни Висот — чи не в останній раз. Коли знаходжуся на верховині, я ладна вірити в усе на світі — у прадавні міфи та легенди, у домовиків і фавнів, і русалок. Почувалася так, ніби душа моя вже полишила тіло й ширяла, вільна від земного тяжіння, у просторі всесвіту.

Надійшов Ендрю — весь висвіжений, накрохмалений, урочистий.

Я знала, що Ендрю хоче поговорити зі мною. Того й подався за мною до Країни Висот. Я воліла, щоб розмова відбулася тут, на пагорбі, себто без свідків. То вперше наші бажання збіглися, хоч і з різних причин. Між іншим, тітка Рут є впевненою, що я не поїхала до Нью-Йорка, бо не хочу розставатися з Ендрю!

Утім, я не збиралася проводити з Ендрю ніч при місячному світлі. Він довго зважувався заговорити; зрештою, запропонував «посидіти отак разом». Я відказала рішуче, мовляв, не маю наміру спізнюватись на вечерю, й спустилася з пагорба. Він рушив за мною назирці.

По вечері, нудній як звичайно, ми розташувалися у вітальні. Тітка Рут подалася до кухні. Ендрю зненацька вистогнав:

— Емілі, візьмімо шлюб, тіль… тільки-но я матиму змогу одружитися…

Хотів щось додати — це знати було по обличчю, — та не знав що. Отже мовчав.

— А навіщо нам одружуватись? — запитала я.

Ендрю був спантеличений. Вочевидь, Мурреївська традиція велить дівчині під час освідчин поводитись інакше.

— Навіщо? Як це… навіщо? — пробелькотав він.

— Так, навіщо?

— Бо я цього прагну.

— А я ні.

Ендрю знову був ошелешений.

— Але… чому? — спитав тоном тітки Рут.

— Бо я не кохаю тебе.

Ендрю зашарівся. Певно, визнав мою відповідь за нескромну!

— Гадаю, кожна дівчина згодилася б… — простогнав він.

— Може, — тільки не я, — відказала тоном, який не допускав і найменших сумнівів.

Такий був здивований, що не виказав навіть розчарування. Мурреєві, однак, негоже наполягати! Вийшов з вітальні, потім з будинку — гадала, то він гримнув дверима, а виявилось, то був лише вітер. Я воліла б, одначе, щоб це був таки він. Трохи прикро — відхилити