Емілі виростає - Люсі Мод Монтгомері

— Це було би чудово, — озвалася вона неначе крізь сон. — Охоче поїхала б, але тітка Елізабет не дозволить. Скаже, мовби я ще занадто молода.

— Скільки ж маєш років?

— Сімнадцять.

— Я мала вісімнадцять, коли покинула Шрусбері. Не знала в Нью-Йорку нікого, ані живої душі, грошей мала на три місяці — не більше. Була безпорадною, геть недосвідченою істотою, а все ж домоглася свого. Ти проживала б у мене. Я б опікувалася тобою незгірш од самої тітки Елізабет. Скажи їй, що я берегтиму тебе, як зіницю власного ока. Маю гарне, затишне помешкання, де ми жили б щасливо й безжурно, як дві королеви. І ти полюбила б мого Чу-Чіна, Емілі!

— Я воліла би кота, — відверто сказала Емілі.

— Кота? О, ми не можемо тримати кота в помешканні. Його не вдасться привчити до порядку. Ти мусиш відмовитися від котів, скласти цю жертву на вівтар свого мистецтва. Тобі добре буде у мене. Я маю лагідну вдачу, люба моя Емілі, ніколи не втрачаю самовладання, а якщо гніваюсь у душі, то це триває недовго. Я є доброю товаришкою, легкою у спільному житті.

— Не сумніваюсь, — мовила Емілі, усміхаючись.

— Ніколи доти я не потребувала співмешканки, — сказала панна Роял. — Але ти така промениста, Емілі. Поміркуй над моєю пропозицією.

— Мушу просити тітку Елізабет, щоб вона над цим поміркувала, — сумно промовила Емілі. — Якщо вона згодиться, то я поїду.

— Згодиться! — радісно вигукнула панна Роял. — Я поїду до неї на розмову. А знаєш, наступної п’ятниці рушимо до Місячного Серпа разом. Ти мусиш виплисти на ширші води!

— Дякую від усього серця, дорога панно Роял. Спробую! А тепер я мушу відкланятись. Повинна все обдумати на самоті, бо зараз я почуваюся геть приголомшеною. Ви навіть не уявляєте, чим є для мене ваша пропозиція.

— Уявляю, ще й як! — з жартівливими інтонаціями відказала панна Роял. — І я колись сумувала й плакала ночами в подушку, адже почувалася безталанною дівчиною, рокованою на сіре, нудне, одноманітне життя у провінції.

— Але ви самотужки здобули собі все, — несміливо зауважила Емілі.

— Так, але заради цього я мусила виїхати. Тут я не осягнула б нічого. Спочатку страшенно тяжко було і трудно. Їдьмо, люба моя дівчино, — я поможу тобі уникнути моїх розчарувань, моїх помилок і добутися врешті мети.

— Дякую, дякую, — прошепотіла Емілі, зворушена до сліз. Доти вона не багато отримувала в житті таких яскравих доказів людської прихильності та розуміння. Була розчулена… Покидала оселю Роял із почуттям чогось несказанно чарівного, що несподівано увійшло в її життя. Так, вона повинна скористатися з шансу, який випадає, — аби лиш тітка Елізабет дозволила!

«Не можу їхати всупереч її волі, — попри все, вирішила Емілі. — До того ж… Не думаю, щоб коли-будь я змогла полюбити шпіца. А доведеться споглядати його постійно, якщо мешкатиму в панни Роял».

Чи вирушить Емілі до Нью-Йорка з панною Роял? На це питання вона, Емілі, мусила нині дати відповідь. Не вона радше, а тітка Елізабет. Од її слова залежало все. Емілі не мала великої надії на те, що тітка Елізабет погодиться її відпустити. Мурреївська пиха й суспільні забобони можуть стати у даному разі нездоланною перепоною.

Емілі нічого не сказала тітці Рут про ініціативу панни Роял. Тітка Елізабет мала бути сповіщена про це першою; саме до неї належало звертатися небозі у справах життєвої ваги. У п’ятницю вони з панною Роял поїхали до Місячного Серпа й представили проект виїзду тітці Елізабет.

Та вислухала мовчки. Її мовчання було виразом осуду, Емілі відчула це з абсолютною певністю.

— Жінки з роду Мурреїв ніколи не заробляли собі на прожиття, — оголосила вона холодно.

— То не буде, власне кажучи, заробітчанство, дорога панно Муррей, — заперечила панна Роял з тією терплячою ввічливістю, з якою відповідаємо літній дамі, що репрезентує погляди старшого покоління. — Кінець кінцем, тисячі жінок нині здобувають собі фах і працюють за фахом.

— І правильно чинять, коли вже не виходять заміж, — підхопила тітка Елізабет.

Панна Роял вмить зашарілася. Знала, що в Шрусбері й тим паче в Чорноводді її вважають за звичайну стару діву, а отже, за невдатне створіння, без огляду на її статки та її становище в Нью-Йорку. Проте зразу ж опанувала себе й повела атаку з іншого боку.

— Емілі має незвичайний літературний хист, — зазначила вона. — Гадаю, вона може створити щось насправді вартісне, якщо матиме відповідні умови й можливості. Ми повинні забезпечити їй такі умови й можливості, дорога панно Муррей. Ви ж бо знаєте: тут немає для неї гідного поприща.

— Емілі цьогоріч заробила своїм пером дев’яносто доларів, — зауважила тітка Елізабет.

«Боже, дай мені терплячості!» — подумки звернулася панна Роял.

А вголос промовила:

— Так, за декілька років, сидячи тут, вона заробить дві-три сотні. Якщо ж поїде зі мною, то за десять років вона зароблятиме кілька тисяч на рік.

Емілі була неабияк здивована, що тітка Елізабет погодилася над тим поміркувати. Адже внутрішньо вона, Емілі, приготувалася до беззастережної відмови.

— Тітка дозволить, от побачиш! — шепотіла їй панна Роял. — Я знаю Мурреїв! До цифр вони аж надто чутливі!

— Боюсь, не дозволить, — скрушно прошепотіла Емілі.

По від’їзді панни Роял тітка Елізабет уважно поглянула на племінницю.

— Ти хочеш поїхати, Емілі?

— Так… Мені здається, так… Якщо дозволиш…

Емілі дуже зблідла. Надії на позитивну відповідь вона