Андрій Лаговський - Агафангел Юхимович Кримський
Як це могло статися?! І за що він од неї одкинувсь?!
Заходивсь професор пригадувати. Спомини про Громопіль один за одним виникали в його голові. Та тільки дві провини зміг він пригадати за мамою. Одно — що мати дуже дорожила ласкою місцевих громопільських «аристократів», якоїсь там суддіїхи; друге — що вона, сама трохи чи не старчиха, позичила гроші за великий відсоток колишній його няньці. Він тоді не мав сили простити оце своїй рідній матері та й зрікся її.
Але ж тут у Москві що він чинить? Приглядається до сім’ї parvenu[85] генерала Шмідта, де всі аж плазують перед розпусною «бабою рижою», Корзовою тою, і навіть перед її альфонсом Дембовським, — та й недобачає в тому жодної непростимої гидоти… бо «це по-людському», мовляв!.. Довідується про ганебну нелюдську історію з туапсинським учителем, та й докірливого слова не знаходить для Шмідтів: попросту силується якось залагодити тую «прикрість», та ще так, щоб і Шмідти, борони боже, не знали, не відали!.. В молодих Шмідтах виправдує чисто все, знаходить лагідне слово великого всепрощення навіть для безсоромної, цинічної безпринциповості у Володимира… Бо це, каже, моя «рідна» сім’я, «рідні» батько-мати, «рідні» брати!
А от для справжньої рідної неньки, що в неї всенька провина — її темнота, несвідомість та неосвіта, диви — не знайшлося в нього ніяких синовніх почуттів!.. Для неї не знайшлося в нього прощення й вибачливості!.. Він її попросту забув, та й край!..
Яким способом це могло статися?!
Яким способом!.. Досить того факту, що це — сталося…
Лаговський встав із-за столу, перейшов два рази по хаті…
— Узавтра я їду до Громополя! — поклав він.
VI
І поїхав. Покинув холодну Москву.
Надвечір другого дня він уже переїздив Києвом і побачив, що там уже весна. А через ніч він опинився на південній Україні і під’їздив до рідного Громополя.
Була більше-менше обідня пора. Сонце гріло, аж смалило. Радісна дітвора бігала боса. На деяких деревах видко було вже листячко… молодесеньке, маленьке, смолисто-липуче… Цвів рожево аґрус… Цвів жовто дерен, кизил отой… Пташки весело цвірінькали, втішно щебетали.
Професор висадився з вагона та й сів на жида-візника. До Громополя од вокзалу було десять верств. Він їхав битим шляхом, де з обох боків зеленілися-рунилися молоді пари, і жадібними грудьми вдихав в себе вільне повітря, пив золоте сонце. Не вірилося, що не більше як два тому дні покинув він Московщину, непривітну, сіру, анітрохи ще не весняну.
От і Громопіль… Вигін перед городом… Сінна торговиця… Лісна… Базар… Соборна церква… Каланча…
Лаговський показав жидові, кудою їхати… Ну, от і рідна хатина…. бідна, вбога, але чистенька, біленька, помазана… Візник спинивсь. Професор зліз і смикнув за дзвоник коло дверей… Одчинила дівчинка, видко наймичка — «попихач».
Серце йому стукотіло, як увіходив він до хати. Мати накривала стіл… ладналася обідати…
— Сину мій!!! Андрієчку!!! — впізнала вона його. Заридала… Кинулася його обіймати, цілувати… Низенька бабуся, вона з плачем притягла до себе синову голову та й цілувала її. Цілувала плечі, цілувала руки, обцілувала кожен палець, од великого до мізинця…
І голосно плакала, хлипала, ридала.
А він?
І він гірко заплакав, як подивився на цю сивеньку, низеньку стару жінку, що була його мати й з такою безмежною любов’ю цілувала йому пальці. Щоб приховати свої сльози, він притулив очі до її плеча та й не одтуляв їх.
Позаду стояв старий жид-візник і, порушений, глядів на цю сцену… На очах і йому крутилися сльози…
— Що то мати! Що то мати! — шепотів він.
Андрій, щоб не було зайвих свідків, швидше розплатився з ним. Вони зосталися вдвох з матір’ю та й уже дивилися одно на одного спокійніш.
— Ізстарілися ви, мамо! — сказав він, пильно вглядаючися в її обличчя. — Якось наче зсохли… та в землю вросли… та геть посивіли.
— Ой, синочку! Злидні мене зсушили, злидні мене підтоптали, — похитала головою стара Лаговська. — Та от тепер наче одмолоділа, як тебе побачила, сонечко моє ясне!..
Андрієві було соромно, аж до болю соромно.
— А ви б мене не погодували, мамуню? — сказав він, аби якось вийти з заклопотання.
— Та якже, якже! — зраділа мама. — Обід готовий!
Вона насипала йому в тарілку борщу. Насипала була й собі, та, замість їсти, гляділа з радісним, щасливим усміхом, як син їсть. Він попрохав ще другу тарілку — в неї обличчя аж заясніло з утіхи. Андрій їв і чув над собою той прихильний її погляд, повний щасливого самовідречення, готовий на всяку жертву. І він не розумів, яким способом міг він так довго вважати оцю сиву бабусеньку за чужу для нього людину.
«Чужу, нерідну любов треба заробити, — думав він, — чужу любов треба покупити ціною своєї інтересності, добрячої вдачі, прислужливості. А от — оце воно некуповане-непродажне, природне почуття! Оце тая справжня любов, що безкористовно себе жертвує і не бажає нічого собі в заміну! Оце теє кохання, що не дивиться, чи цікавий для розмови син, чи не цікавий, чи добрий, чи поганець, а просто любить… І я оце щастя був одкидав сім год, тинявся по чужих, сторонніх людях, благав по-старчачи їхньої прихильності, будував собі порожні ілюзії… і мучив себе й маму!..»
VII
Геть непомітно збігли для Андрія під рідною стріхою два дні. Він зовсім оббувся-обговтався. І йому гарно було на душі, і мати раділа. Найкращі для них години то було післяобіднє чаювання в його покоїку, що рівночасно був і «гостинною», себто вітальнею. Вони звільна пили чай, мати йому вточувала з самовара склянку за склянкою та підкладала варення. Він лагідно розпитував про її життя-буття або оповідав про свої подорожі, про чужі краї. За Шмідтів оповідати йому якось ніколи й на думку не спадало. Так наче забуто їх.
І ото як чаювали вони, прийшов листоноша з телеграмою та й приніс Андрію Йвановичеві чотириста карбованців, пересланих йому телеграфічно з Москви. Прийшов, оддав — і пішов. Гроші лежали на столі.
— Ото силу грошенят прислали тобі! — здивувалася мати.
— Це за дві служби. Бо я професор на двох кафедрах.
— Що воно таке: «професор»? — не второпала стара Лаговська.
— А то вчитель такий, — осміхнувся син.
— Учи-и-итель?!. Добре ж там у Москві вчителям платять! Не те, що тут!.. Ну, то я рада, що тобі там
