Андрій Лаговський - Агафангел Юхимович Кримський

— Господи! Ви мене не зйозуміли!.. — сюсюкала Корзова. — Я хотіла була сказати, що й усі читачі так само повинні були бачити в газеті ваш пойтйет і читати надйуковане ваше ім’я… Та от й я сама дуже люблю, коли в газетах було згадується ім’я мого сина Олекси.

— Одтепер теє ім’я, Олекси Миколайовича, траплятиметься по газетах іще частіш, — пояснила Лаговському генеральша Шмідтова, що здалеченька дочула мову Корзової. — Олексу Миколайовича вчора викликано до Петербурга — на посаду товариша міністра внутрішніх справ або ще, може, й самого-таки міністра!..

Професорові одразу стало ясно, чого і генеральша, і грецький консул, й усі інші сусіди так надскокують коло Корзової. Він поглянув на генеральшу — і несвідомо відчув душею, що за оцей рік у його душі одбулася якась зміна. Торік отаке все надскокування й підлабузнювання до розпусної матері відомого бюрократа, безпринципового обрусителя та громадянського гнобителя, було б нелюбо вразило душу Лаговського, і, може б, викликало в ній цілу трагедію. А тепер він поставивсь до цього зовсім байдужно: все це здалося йому якимсь дріб’язком, не вартим уваги. Він почував, що, безперечно, він дуже любить генеральшу Шмідтову, та вже не ідеалізує її, а бере її, яка вона є, і без усяких душевних роздвоєнь вибачає їй усі її слабкі струни. Та вибачає він усенькі людські слабкості ще й усім тим дідам-сановникам, що сидять навкруги за столом; ба навіть вибачає й самій Корзовій її розпусту: що ж, коли господь таку їй натуру сотворив!

Ба ні! Таки навіть не «вибачає» і не «прощає», а попросту мало тим цікавиться… не спиня на тім своєї уваги…

Одіткнули шампанське. Поналивали всім у бокали.

Хтось сказав довгого тоста на честь іменинниці. Всі повставали із своїх місць, повиходили з-за столу та й потяглися цілою юрбою цокатися бокалами з хазяйкою господи. Підвівсь і Андрій Іванович, підійшов до неї, щиро поцілував їй руку, а вона йому чоло та й повернувся на своє місце за стіл.

Навдивовижу йому стільця його за столом уже не було. Не було й тарілки й прибора. Він стояв ні в сих ні в тих. Коли це хтось іззаду поклав йому руки на плечі. Це був Костянтин:

— Я серед цієї метушні забрав і вашого стільця, і тарілку, й серветку та й переніс до нашого, «молодшого» столу… он туди оддалік… Трошки ми там потіснилися — і місце для вашого стільця знайшлося.

Професор охоче пішов за Костянтином. Його примостили за тим столом посеред Костянтина та Аполлона. Напроти його сидів Володимир та стара гувернантка Fräulein Егnestine. Коло неї — якийсь невідомий для Лаговського молодик, польського типу, чорнявенький з закрученими вусенятами, фатуватий. А котрі ще іначі особи сиділи тут само трохи далі за тим «молодшим» столом, то на них можна було вже навіть і не вважати, бо за сильним людським гудінням, що заповнило залу, однаково їх несила було б чути, не було б спромоги і вдаватися до них.

Професор найпередше кивнув привітно головою до Володимира. Тому все ще було ніяково, і він, щоб не збільшувати ніяковості, спитався:

— Ну, що цікавого почули ви за тим столом, там у «дорослих»?

Прихильно осміхаючись до Володимира, Лаговський розказав йому ходячу анекдоту про музейського директора, що іменини Петра Андрійовича Дем’янова шукає в календарі на день пресвятого Даміана. Володимир щиро розсміявся і був надзвичайно вдячний Лаговському, що той сам допомагає йому поновити добрі відносини. Далі Костянтин з Аполлоном забалакали до Лаговського про німецьку оперу з Байрейта, що має незабаром приїхати до Москви з Німеччини та й виставить увесь цикл вагнерівських опер. Їм обом, Костянтинові з братом, сильно хотілося ще наперед записатися до абонемента та бажалося, щоб і Лаговський записався. Він дуже радо згодивсь і прохав, щоб усі три їхні квитки були в театрі поруч. Їхню жваву балачку перебила німкеня-гувернантка:

— Чи ви знаєте, Herr Professor? — вдалася вона. — Є така приміта, що сидіти за обідом поміж двома братами — то знак на щастя. Будете колись щасливі…

— Ще буду колись? — зажартував професор. — Fräulein Ernestine! Адже ж мені й зараз сидіти поміж цими двома братами — то вже щастя… А тут, щоб довершити щастя, іще й третій брат сидить напроти нас… Чого ви, Fräulein Ernestine, так недовірливо хитаєте головою?

Гувернантка зневажливо скривила губи, комічно ніби звисока обдивилась всіх трьох братів Шмідтів і ще зневажливіш вимовила:

— Ой, зазнала я на своїй шкурі того щастя!.. Адже вони, всі тройко, — мої вихованці, повиростали на моїх руках, то про них ви не в кого, а в мене розпитайте!.. Збавили вони мені віку!.. Отой, непосидючий найменший… (тут вона хоробро ткнула пальцем просто в Костянтинове обличчя) мучив мене своїми невпинними пустотами… Оцей, тихий середущий — ну, правда, він найкращий з-поміж трьох… От хіба що потайки він стругав цілий день якесь цурупалля та заскаблював і різав собі пальці; я йому тільки те й знала, що перев’язувати рани… Але отой, найстарший… отой злюка!.. (вона зробила паузу і крізь окуляри дивилась на свого сусіду, Володимира, повернувши ввесь свій корпус до нього) раз у раз лупцював своїх братів та скуб їх. Вони верещали, а я їх розбороняла… а одного разу він мене саму за руку вкусив… Еге, мов цуцик!..

— Заткніться, Fräulein Ernestine, — порадив їй Володимир.

— Ні, ти — так заткнися! А я говоритиму! — накинулася на нього стара німкеня. — І яке ти маєш право казати мені таке слово «заткніться!»

Не можна було розібрати, чи вона справді гнівається, чи для жарту вдає розгнівану… З-поміж Шмідтів ніхто в усякому разі не брав її слів серйозно. Лаговський теж усміхавсь.

— Виходить, що ви їх погано виховали, — сказав він шуткуючи.

— Аби ви знали, то направду вони й не вихованці мої!.. Я їх навчала німецької мови, а виховати їх була несила…

— Бо щоб нас виховати, — іронічно докинув Володимир, — випадало б самій бути людиною, а не німецькою гиндичкою… Або краще сказати: не бути естонською гиндичкою. Бо ви ж направду не німкеня, а попросту естонка з Ревеля… Чухонка…

І він аж надто фамільярно поплескав гувернантку по плечі. Тая швидким рухом стріпнула з свого плеча Володимирову руку:

— Не смій до мене доторкаться!.. Сам ти гиндик кацапський… Яка я тобі чухонка?!

Володимир зробив патетичне обличчя, стулив долоні як на молитву і з великим комізмом простяг їх до старої діви.

— Fräulein Ernestine! Mein Estisches und ästhetisches Leben! Grollen sie nicht