Андрій Лаговський - Агафангел Юхимович Кримський
Реферат знайшов відгуки й у щоденній пресі. Декілька газетних репортерів злапали професора тут-таки на з’їзді та й обсипали його запитаннями. Нарешті в недільному додатку до найбільше розповсюдженої газети з’явився дуже добре зроблений портрет, великий, на першій друкованій сторінці, з підписом: «Професор Андрій Іванович Лаговський. З приводу його реферата на з’їзді». А в тексті було подано життєпис його, позичений, мабуть, з нового енциклопедичного словника, та згадано, що він, учений математик, є заразом і поет. Тут само подавалися й деякі його поезії.
Сім’я генерала Шмідта, тільки без найстаршого сина — Володимира, сиділа за ранішньою кавою, як подали їм газету з отим недільним додатком. Знайоме обличчя одразу кинулося їм усім в очі. Повиринали прихильні згадки про нього. Наймолодший з братів, Костянтин, переказав, що він, не так тому й давно, був навідав Андрія Йвановича та й виніс од нього силу дуже гарних вражень і був тяг його до себе в сім’ю; та професор пручавсь і не хотів іти. А на стіні в Андрія Йвановича, висить група, де він сфотографувавсь був з двома братами Шмідтами, і тую групу, мов святу ікону, він побожно вквітчав посохлим віночком із кавказьких криптомерій, якого колись обидва брати були йому заплели в Туапсе, коло морського берега.
Оповідання дуже заторкнуло всіх. Усім захотілося Лаговського побачити. А надто генеральша Шмідтова захвилювалася.
— В четвер будуть мої йменини й парадний обід для всіх наших знайомих, — сказала вона. — Я напишу листа до Андрія Йвановича, щоб він неодмінно приходив, бо ми всі дуже його любимо і вважаємо за свого рідного, і що він мене тяжко покривдить, як не прийде.
І написала. Володимир про те нічого не знав. Лаговський скількись разів перечитав того листа. Чимсь аж надто гарним, п’янюче гарним віяло з тих чисто материнських запросин, що генеральша написала…
— Тільки ж я не піду! — вирішив він після довгенького вагання. — Я вже сім’ю Шмідтів поховав, і нехай вони мене поховають.
Натомість він послав свого слугу Федора до сусідньої оранжерейної квітниці замовити на четвер дорогого, розкішного букета з чайних рож. Як надійшов четвер, Федір заніс того букета до господи Шмідтів разом з візитовою карткою професора, без усякого привітального напису.
Генеральша звеліла поставити квітки в вітальні на столі. Зачали сходитися гості. Кожен звертав увагу на велетенського чудового букета, а іменинниця всім оповіщала, що ті квітки — од професора Лаговського і що він незабаром буде тут.
Та Лаговського не було. Вже в світлицях Шмідтів аж гуло од гостей, а Лаговського не було. Генеральша пішла навідатися до кімнати Аполлона, чи не там, часом, Лаговський сидить із її синами.
Всі тройко молодих Шмідтів знаходилися вкупі в Аполлоновій світлиці, навіть Володимир, який, другим разом, неохоче був заглядав до Аполлона. Та тепер йому треба було попрохати в брата запонку й шпильку до галстука. Він стояв коло шухляди, а Аполлон нишпорив у ній. Наймолодший, Костянтин, мовчки сидів на дивані.
— Слухайте, Аполлоне та Костянтине! — звернулася до синів генеральша. — Сідайте на візника та й зараз привозьте сюди Андрія Ивановича, бо сам він, мабуть, і не вирядиться ніяк.
Володимир похмуро повернув до матері голову:
— А чи ви, мамо, дозволите, щоб він, чужа людина, не подавав мені руку тут, у вас?.. Вашому синові в вашому домі?
— Чого ж би він мав тобі руку не подавати?!
— Бо я його побив… — процідив Володимир.
— Як побив?! — жахнулася мати.
— Як побив? Так, як звичайно б’ють нахабних людей… Стусонув його кулаком в обличчя, трепенув у груди… Він покотився…
— Боже-господи!.. Побив слабу, недужну людину!.. Чому ж це так сталося?
— А тому, що ваш любий Андрій Іванович насмілився назвати мене падлюкою та й заявив, що руки не подаватиме.
— За що?! За що?! За що?!
Володимир промовчав. Далі — поправив галстука на шиї. Далі — кліпнув оком на братів і звільна проказав тихішим голосом і на нікого не дивлячись:
— Я йому був сказав, що його любов до моїх гарненьких братиків, а надто до Аполлона — це щось непевне… Etwas Armenisches[78].
Генеральша безпорадно поглядала на всіх трьох синів. Володимир дививсь у куток. У середнього, Аполлона, палахкотіло обличчя. Молодший, Костянтин, з іронічною зневагою позирав на найстаршого брата.
Мовчання перервав обурений Аполлон:
— Я ніколи в світі був би не подумав, що з тебе, Володимире, така плюгава скотина! — аж гукнув він. — Мамо, ми з Костянтином зараз поїдемо й привеземо Андрія Йвановича і скажемо йому, що ви йому дозволяєте, коли він схоче, не здоровкатися з Володимиром… Ходімо, Костянтине!
І вони як стій пішли. Володимир понуро мовчав.
— Ой, робіть, що хочете! — простогнала знесилена генеральша. — І нащо я про це довідалася!.. Була б краще нічого не знала!.. А то тепер усі гості дивляться на букет та питаються: «Де професор? чом його нема?» — а я що їм казатиму?
Вона благальним голосом удалася до Володимира:
— Голубчику! Милий мій синашу! Та перепроси Андрія Йвановича!.. В нього серце добряче, він почує твоє прихильне слово — та й одразу пом’якшає… Голубе мій, попрохай у нього вибачення!.. І тобі ж буде цікавіш. Ти тепер узяв закинув юриспруденцію, знов зробився студентом, пішов на математику. То хіба ж тобі не цікаво буде поновити відносини з такою людиною, як Лаговський, що од нього ти багато дечого вивчишся?.. Ой, помирися з ним!..
І генеральша безсило впала на диван.
— Ну, добре, — кисло сказав Володимир, — зроблю все по-вашому… Ідіть до гостей.
Генеральша одійшла, а Володимир став дивитися в вікно, вниз на шлях. За двадцять хвилин під’їхав візник. На санках сиділо троє людей. В тому, хто був посередині, Володимир легко впізнав професора Лаговського.
Передпокій і роздягальня у Шмідтів знаходилася внизу, а вгору до покоїв вели дуже парадні сходи, встелені червоним сукном, яке придержувалося блискучими мідними палицями-поперечками на кожній приступці. Володимир вийшов на горішню площадку тих сходів, де стояло два великі лаврові дерева в діжках, і, перехилившись через поренчата[79], глядів, як роздягалися внизу коло жердки професор і два молоді Шмідти.
— Аполлоне! — гукнув згори через бар’єр Володимир. — Іди-но ти швидше сюди… тільки сам… без нікого!.. Я маю тобі щось дуже важне сказати.
Аполлон збіг по сходах на
