Андрій Лаговський - Агафангел Юхимович Кримський

землі є людей щось дві тисячі мільйонів — чи так? А чи ви помічали, що кожен із нас знає з тих мільярдів тільки дрібну-дрібненьку пригорщу людей? А в гості заходжає він хіба до чотирьох-п’ятьох сімей, а тісніші відносини має менше ніж із десяткою людей… та й то не з тими десятьма людьми, яких сам собі дібрав, ба з тими, яких послав йому випадок. Здобути нових приятелів — це ж не од нас залежить, а од ірраціональних обставин. Ви іноді навіть можете зовсім добре відати про когось, що він підходив би вам до мислі, ви можете навіть бути формально знайомим з тією людиною, та не заприятелюєте з нею! Не заприятелюєте — бо не можна ж отак простесенько підійти до когось та й сказати: «А давайте будьмо приятелями!» Та коли б і сказали так, то нічого з того не вийшло б. Приязнь, пам’ятайте, приходить незалежно од нас… Через те, коли в вас уже зав’язалася приязнь із людьми, дорожіть ними! Дорожіть ними — вибачайте їм. А вибачати — не так і важко: треба тільки кожному доміркуватися, що він не є такий гарний і ідеальний, який сам собі здається, а інші люди — не такі погані, як йому здаються… Зрозумійте цю немудру істину — то й буде лад… Та ви, здається, мене вже й не слухаєте? Бо чогось задумалися.

Петрова справді була замислилася. Тепер вона звільна сказала:

— Ба ні, я вас уважно слухаю. Та тільки не можу зрозуміти, що таке ви знайшли в тих Шмідтах. Чому не хто інший, а саме ота найтривіальніша сім’я змогла вас так сильно заполонити, що ви ладні все їй прощати?

— Ох, Ганно Володимирівно! Хіба можна когось питати, за що він любить другого? Любить — та й годі!

Се — тому, що ти єсть ти,

Се — тому, що я єсть я —

от і вся причина!

— Любити й прощати навіть тоді, коли бачите, що люди чинять одну мерзоту?! Навмисне довідуватися про тую мерзоту… отак, як ви сьогодні вчинили… та й потім казати: «Тепер я тих людей ще більше люблю»! Та як же це зветься?!

— Але ж пам’ятайте, що я цю сім’ю маю за свою рідну!.. Зрозумійте, що Шмідтова сім’я — це для мене рідний батько, рідна мати й рідні брати! Коли в сім’ї батько зробить щось недобре, діти не розлюблять його, а хіба силуватимуться загладити його провину…

— Ні, простіть, Андрію Йвановичу, але тепер я вас не в силі зрозуміти! Позаторік ви ідеалізували були Шмідтів, ви справді нездатні були добачити в них щось погане, ви вірили, що вони найкращі люди на світі, — і тоді для мене було зовсім ясно, чому ви силуєтеся вважати чужую вам сім’ю за рідну. Це було по-дитячому, але в тім була своя добра логіка:

«Люблю тих, кого маю за найкращих людей». Ну, а тепер ви вже сами знаете, що таке тії Шмідти! Та ви навіть були одзвичаїлися од них за цілий рік! Вони були перестали являтися для вас «рідною сім’єю»!.. І знову після того взяти на себе чуже ярмо!.. Робити з чужих, антипатичних людей знов «рідну» сім’ю!.. Загладжувати їхні провини, мов справжній рідний син!.. Ой, це в мою голову не влізає. Хоч би й який вузький був наш світ, та все ж він не тільки, що в вікні. Могли б колись знайтися для вашої безмежної любові кращі люди, ніж Шмідти!.. До того ж ви напевне й сами добре знаєте, що Шмідти зі свого боку зовсім не захотять вважати і вас за свого рідного сина та морально одповідати за ваші вчинки. То як же ви можете терпіти таку нерівність між вами та ними?!

— Я їх люблю, — коротко одказав Лаговський.

— Бачу і жалію! — обурилася художниця.

Антракт скінчивсь і не дав їм довести розмову до краю. Професор слухав концерт уже не так уважно. Деякі художничині слова таки запали йому в душу та й трошки гризли її. Та по концерті він уже більше не побачив Петрової і не довелося поновити розмову.

Він прийшов додому та й першим ділом подивився, скільки в нього є грошей. Було триста карбованців.

Лаговський одклав для себе сто карбованців, а двісті всунув до конверта, щоб Федір одіслав узавтра в Туапсе на ім’я того бідолашного вчителя. До посилки своєї він дописав: «Ці гроші шле невідома вам особа, що про неї ви ніколи не дізнаєтеся». Далі начеркав чималенького листа до кавказького куратора, дуже прохаючи його дати якусь посаду одставленому туапсинському вчителеві.

Зробивши це, Лаговський трохи заспокоївсь. Із душі зваливсь якийсь тягар. Йому було легко не за себе, а за генерала Шмідта, і він був радий, що виконав супроти нього свою синовню повинність.

На столі лежав якийсь нерозпечатаний лист з поштовим штемпелем «Конотоп» і з препогано надряпаною адресою. Професор знав, що це пише одна його ніби родичка з Чернігівщини, якої він ніколи і в вічі не бачив. Вона вже була вдавалася до професора один раз, була писала йому, що вона доводиться якоюсь троюрідною небогою покійному його батькові, та й прохала виклопотати стипендії для двох її дітей у Москві. Все те, що вона прохала, Лаговський був вчинив, і оце тепер вона посилала йому свою подяку.

Недбалим поглядом читав Андрій Іванович її раболіпно-вдячну писульку, аж ось як стій стрепенувсь. Родичка писала: «Моїй ятрівці трапилося недавнечко побувати в Громополі. Вона там бачила вашу маму. Мама казала їй, що од вас дуже давно не має жодної звістки, ба вона навіть і не знає, де ви. Довідавшися, що ви в Москві, вона сказала: «Перешліть йому моє материнське благословення і спитайте, чи не навідався б він колись додому, бо я вже сильно постарілася. Хто його зна, чи довго ще доведеться жити?»

У Лаговського сперло дух, закрутилося в очах. Він сів за стіл, спершу затулив обличчя долоньми, потім схилив голову й притулився лобом до стола.

«Додому»… «мати»… «материне благословення»… що це за невідомі йому слова?!

У нього є мати, є своя рідна хата — і він зміг про те забутися!.. вкрай забутися!.. наче їх ніколи на світі не було!..

Буде тому сім год, як він покинув матір. Попереду вона часом іще йому згадувалася, та й то кожен раз з великою антипатією. А за останніх літ він анітрохи її не пам’ятав. Він жив самітником, — він прихилявся душею до чужих