Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 11 - Джек Лондон
РОЗДІЛ XIX
— Ми ще побачимося, — сказав Гаррі дель Мар Дегові Доутрі після четвертої розмови про купівлю Майкла.
Однак дель Мар помилявся. Він більш ніколи не побачив Де-га Доутрі, бо Доутрі перше зустрівся з доктором Еморі.
Квек, через свою пухлину під пахвою, спав дедалі неспокійніш і вже заважав спати й Доутрі. Кінець кінцем той обдивився свого раба й вирішив повести його до лікаря. І одного ранку, об одинадцятій годині, він із Квеком прийшов до приймальні Волтера Меріта Еморі й діждався в людній чекальні своєї черги.
— Чи не рак у нього, докторе? — сказав Доутрі, поки Квек роздягався. — Досі він ні на що не скарживсь і не писнув ніколи. Така в них натура, у чорношкірих. Я не знав нічого, поки він не почав крутитись уночі та стогнати крізь сон… Ось гляньте! Як ви гадаєте? Або рак, або ще якась пухлина, правда?
Та меткі очі Еморі вже завважили скорчені пальці на Квековій лівій руці. Власне, Еморі мав не тільки меткі очі, а й досвід щодо прокази, їздивши добровільно військовим хірургом на філіппінську війну [20], він спеціально вивчав там цю хворобу і стільки надивився на прокажених, що вмів на перший погляд несхибно розпізнати її трохи не з початкових стадій. Він ковзнув оком від скорчених пальців, симптому безболісної форми, спричиненого розпадом нервів, до «левиних» зморшок на чолі (теж безболісний симптом), а потім до пухлини під правою пахвою і вмить визначив її як горбкувату форму.
Так само вмить блиснули йому в голові ще дві думки — по-перше, правило: «де знайдеш одного прокаженого, шукай інших», а по друге — думка про жаданого ірландського тер’єра, власність Доутрі, який довго жив разом із Квеком. Потім доктор Еморі відвів погляд, бо не знав, чи стюардові щось відомо про жахливу хворобу, і не хотів насторожувати його. Він спокійно вийняв годинника, глянув на нього, тоді звернувся до Доутрі:
— У нього щось із кров’ю не гаразд. І виснаження. Він не звик до такого життя й до такого харчування. Задля певності я, звісно, досліджу пухлину, але навряд, щоб це був рак.
Говорячи, він на мить, на коротку мить скинув оком до лоба Доутрі, між брови й трохи вище. Цього вистачило. Досвідчене лікарське око побачило «левине» тавро прокаженого.
— Ви теж підупали на здоров’ї. Почуваєтеся не найліпше, еге? — провадив він, не затнувшись.
— Та справді, — погодився Доутрі. — Мені, мабуть, час подаватися назад у море, на південь, щоб тепло вигнало з мене ревматизм.
— А де він у вас? — запитав Еморі з добре вданою неувагою, нібито збираючись оглянути пильніше Квекову пухлину.
Доутрі підняв ліву руку й ворухнув мізинцем — ось, мовляв, де. Еморі глянув так само спокійно, з-під напівспущених повік, і побачив, що мізинець ледь скорчений, ледь напухлий і шкіра на ньому трохи лисніє від опуху. І ще раз, уже відвертаючись від Квека, він на мить спинив погляд на левиних зморшках між бровами в Доутрі.
— Ревматизм — це й досі велика загадка, — сказав він, обертаючись назад до стюарда, ніби його заполонила ця думка. —
У нього безліч відмін, і кожен хворіє на нього по-своєму. Чуєте здеревіння в мізинці?
Доутрі насилу поворушив ним і відповів:
— Так, сер. Став не такий гнучкий, як був.
— Ага… — промимрив доктор Еморі заспокійливо. — Сядьте, будь ласка, на оте крісло. Може, вилікувати вас я й не зумію, але обіцяю послати в таке місце, де вам найкраще жити з вашою хворобою… Міс Джадсон!
Молода жінка у вбранні сестри-жалібниці посадовила Доутрі в емальоване хірургічне крісло, відхиливши назад його спинку, як наказав лікар. Той заходився мочити пальці в найсильнішому дезинфекційному розчині, який лишень мав у кабінеті, а перед очима йому стояв образ жаданого ірландського тер’єра, що мав кошлату шерсть, відгукувався на повне назвисько Кілені-бой і виконував різні штуки в матроських шинках.
— У вас ознаки ревматизму не тільки в мізинці, — сказав він стюардові. — Ось і тут, на лобі, я бачу. Одну хвилиночку. Як заболить, ворухніться. А поки не болить, сидіть тихо. Я хочу тільки перевірити свій діагноз… Ага, так-так. Ворухніться, як щось відчуєте. У ревматизму бувають химерні вияви… Ось гляньте, міс Джадсон, я певен, ви ще не бачили такої форми ревматизму. Дивіться. Він не ворушиться. Він думає, що я ще не почав…
Доутрі й гадки не мав, що робить лікар, гомонячи так жваво, без упину; а Квек дивився й не вірив своїм очам. Бо доктор Еморі великою голкою колов потемнілу шкіру на лобі в стюарда, якраз між прямовисними «левиними» зморшками. І не просто колов; устромивши голку з одного краю темної плями, він загнав її попід шкіру, у нечутливий набряк, майже на всю довжину. Квек аж очі вирячив, бо його пан навіть не здригнувся й нічим не виказав, що йому боляче.
— Ну, чого ж ви не починаєте? — спитав Доутрі нетерпляче. — Та й не зі своїм ревматизмом я до вас прийшов. Я привів чорношкірого з пухлиною.
— Вам потрібно лікуватися, — запевнив його доктор Еморі. — Ревматизм — це не жарти. Не можна його задавнювати, поки стане хронічний. Я вам призначу лікування. Встаньте, будь ласка; подивимось і вашого чорношкірого служника.
Та перш ніж посадити Квека, Еморі накрив крісло простирадлом, що тхнуло так, наче було обсмалене. Уже зібравшись оглядати папуаса, він ніби щось згадав і зиркнув на годинника. А побачивши, котра година, враз насупився, обернувся до помічниці й сказав досить сердито:
— Ви мене підвели, міс Джадсон. Я ж вас просив нагадати, що о пів на дванадцяту в мене консиліум із доктором Гедлі. А вже за двадцять дванадцята. Він же мене проклинає! Ви знаєте, який він дратівливий.
Міс Джадсон винувато й скрушно закивала головою: хоч насправді вона вперше почула про якийсь там консиліум о пів на дванадцяту, зате вона добре знала свого хазяїна.
— Кабінет доктора Гедлі отут через коридор, — пояснив Еморі стюардові. — Я на п’ять хвилин, не довше. Ми з ним розійшлися думкою. Він знайшов в одного пацієнта хронічний апендицит і посилав його на операцію. А я кажу, що
