Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 11 - Джек Лондон
— Не підходьте! — застеріг один і замахнувся кийком: мовляв, голову розвалю. — Стійте, де стоїте, і робіть, що скажуть!
Еморі враз підняв хірургічне крісло, зіпхнув з нього Квека й наказав йому:
— Надягни сорочку й стань біля свого пана.
— Та що це… — почав був Доутрі, однак недавній приятель, ніби не чуючи його, уже звернувся до доктора Мастерса:
— Чумний барак, відколи вмер той японець, стоїть порожній. Я знаю, які у вас там в управі боягузи, то дайте дезинфекційний розчин цим двом, хай самі за себе подбають.
— На бога, — заблагав Доутрі, що вже збагнув страшну правду і, приголомшений, утратив усю свою войовничість. Він торкнув пальцем нечутливе місце на лобі, тоді понюхав його. Палець тхнув смалятиною; а він і не чув, як йому палили живе тіло. — На бога, не кваптеся так. Що ж, проказа — то й проказа. Але хіба ми не можемо домовитись, як білі люди? Дайте мені дві години, і я заберуся з міста. А за двадцять чотири — з країни. Сяду на перше судно…
— І повезете заразу кудись-інде, — перебив його доктор Мас-терс, якому вже ввижалася шпальта у вечірній газеті, під великим заголовком, де його буде зображено як героя, святого Георгія Сан-Франциського, що з піднесеним списом обороняє місто від дракона прокази.
— Заберіть їх, — сказав Еморі, не дивлячись Доутрі в вічі.
— Гайда! Ходімо! — наказав сержант.
Двоє полісменів ступили до Доутрі й Квека, простягаючи вперед кийки.
— Рушайте, та хутчіш! — процідив один полісмен. — І робіть, як вам кажуть, а то голову розтрощу. Виходьте. Та. скажіть чорному, щоб тримався вас.
— Докторе, дайте ж слово мовити, — попросив Доутрі.
— Уже не час для балачок, — відповів Еморі. — Пора вас ізолювати. Докторе Мастерсе, не забудьте ж потім продезинфікувати карету.
Лікар із санітарної управи та сержант рушили до дверей попереду, за ними Доутрі й Квек, а позаду — обидва полісмени з простягненими вперед, для захисту, кийками.
На порозі Доутрі обернувся, ризикуючи, що йому розвалять кийком голову, і гукнув:
— Докторе! Мій пес! Ви його знаєте.
— Я вам його пришлю, — квапливо пообіцяв Еморі. — Скажіть адресу.
— Клей-стріт, мебльовані кімнати «Синій кит», вісімдесят сьомий номер. Ви знаєте, де це — двері за рогом біля шинку «Синій кит». Пришліть його, куди мене посадять. Гаразд?
— Гаразд, гаразд, — погодився Еморі. — У вас іще какаду є, здається?
— Авжеж! Кокі! Пришліть і його, будьте ласкаві, сер.
— Боже! — сказала міс Джадсон того вечора, обідавши з одним молодим лікарем-практикантом із шпиталю святого Йоси-фа. — Цей доктор Еморі справжній чудодійник. Не диво, що він досяг такого успіху. Подумайте лишень! До нього сьогодні прийшло двоє огидних прокажених. Один із них чорний. І він, тільки глянувши на них, одразу поставив діагноз. От людина! Побачили б ви, що він виробляв із ними своєю сигарою. А спритний! Мені моргнув, а вони й гадки не мали, що він робить. Бере сигару й…
РОЗДІЛ XX
Собака, як і кінь, підлого спідлює ще дужче. Підлий від природи Волтер Меріт Еморі став ще підліший, коли забажав стати Майкловим власником. Якби не Майкл, він повівся б зовсім інакше. Він учинив би з Доутрі так, як сказав сам Доутрі, — як білий із білим. Попередив би стюарда про його хворобу й дав би йому змогу відпливти до Південних морів, або до Японії, або до якої іншої країни, де прокажених не ізолюють. Для тих країн у цьому б не було нічого страшного, бо такий там закон і звичай, а Доутрі й Квек уникли б пекла в подобі сан-франциського чумного бараку, на довічне ув’язнення в якому прирекла їх підлість Еморі.
Крім того, ув’язнених у чумному бараці треба утримувати й стерегти день і ніч, протягом багатьох років; а отже, Еморі, вчинивши так, заощадив би платникам податків міста й округи
Сан-Франциско багато тисяч доларів, і ті гроші можна було б зужити доцільніше — на будівництво нових шкіл, на молоко для дітей бідноти, на нові парки, де могли б дихати повітрям мешканці душних міських нетрищ. Але якби Еморі вчинив людяніше, не тільки Доутрі з Квеком відпливли б за море, — з ними відплив би й Майкл.
Тільки-но двері зачинилися за полісменами, доктор Еморі похапцем збув усіх хворих, що дожидали в чекальні. А тоді, навіть не пообідавши, сів у свій автомобіль і помчав у портовий район, до мебльованих кімнат «Синій кит». Дорогою, завдяки своїм політичним зв’язкам, він прихопив офіцера карної поліції. Виявилося, що це справді було потрібно, бо господиня мебльованих кімнат нізащо не хотіла віддавати собаки, що належав її пожильцеві. Але Мілікен, поліційний офіцер, був їй добре відомий, і вона скорилася законові, що його уособлював офіцер, хоча, власне, сама того закону не знала.
Коли Майкла повели на шворці з кімнати, ззаду, з підвіконня, де сидів невеличкий сніжно-білий птах, озвався жалібний голос:
— Кокі! Кокі!
Еморі озирнувся й на мить завагався.
— По какаду ми пришлемо згодом, — сказав він господині. Та, ще нарікаючи, провела їх аж на вулицю й навіть не помітила, що поліційний офіцер, виходячи з номера Доутрі, не причинив за собою дверей.
Та не самого Волтера Меріта Еморі спідлило бажання заволодіти Майклом. Сидячи в глибокому шкіряному фотелі, у кімнаті закритого яхт-клубу, і поклавши ноги на другий фотель, Гаррі дель Мар, напівсонний після обіду, що для нього був заразом і сніданком, переглядав свіжі денні газети. Раптом в очі йому впав великий заголовок, а під ним коротеньких п’ять рядків. Він умить схопився на ноги. А хвильку подумавши, сів знову, натиснув кнопку дзвоника і, поки надійшов служник, ще раз перечитав той заголовок та п’ять рядків під ним.
У таксі, що мчало його до портового району, перед ним поставали видива багатства. Вони прибирали подобу то двадцяти — доларових монет із жовтого металу, то жовтих банкнот із гербом Сполучених Штатів, то чекових книжок, то облігацій із купонами, що просили ножиць, і чергувалися з образом кошлатого ірландського тер’єра на яскраво освітленій сцені, що, задерши вгору розтулений писок, усе співав, співав, як ще ніколи у світі не співав жоден собака.
Кокі перший виявив, що двері до кімнати прочинено, і задивився на них, розмірковуючи (якщо цим словом можна назвати те, що відбувається в голові
