Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 11 - Джек Лондон

птаха, коли він якимсь таємничим чином сприймає нове враження з довколишнього світу й вирішує, реагувати йому на те враження чи ні; з людьми буває так самісінько, і дехто з нас називає це «виявом волі»). Отож, дивлячись на прочинені двері, Кокі саме зважував, варто йому чи ні вивчити більше той отвір у ширший світ, а потім уже вирішити, потикатись туди чи ні, коли нараз очі його зустрілися з очима — іншого живого створіння, що теж виявило прочинені двері й зазирало в них.

Ті очі були хижі, зеленаво-жовті, і зіниці їхні то ширшали, то вужчали, бо вони оббігали темні й світлі кутки кімнати. Кокі одразу розпізнав небезпеку — смертельну небезпеку. Однак не зробив нічого. Переляк не пройняв його. Не рушачись, одного ока не спускаючи з отвору дверей, другим він дивився в очі худючій бездомній кішці, що просунула голову в кімнату, ніби привид.

Кішчині очі, меткі, пильні, безмежно сторожкі, з чорними прямовисними щілинками-зіницями, прорізаними ніби на чудовних жовто-зелених опалах, оббігли всю кімнату, а тоді спинилися на Кокі. І одразу по голові стало видно, що кішка напружилася, припала до підлоги й застигла. А очі її втупились у птаху кам’яним поглядом сфінкса, що дивиться вдалину через віковічні спраглі піски пустелі. Здавалось, вони дивляться так уже цілі тисячоліття.

Так само застиг і Кокі. Він не натяг плівки на скошене око, не ворухнув схиленою набік головою, ані жодним пірцем — нічим не виказав страху, що вже закрадався в нього. Кішка й птиця скам’яніли, дивлячись одне одному в очі, як мисливець і здобич, хижак і жертва, м’ясожер і його їжа.

Кілька довгих хвилин тривало так, потім голова в щілині прочинених дверей повернулась і зникла. Якби птахи вміли зітхати, Кокі зітхнув би з полегкістю. Та він навіть не ворухнувся, прислухаючись до повільної людської ходи, що затихала в коридорі.

Минуло ще кілька хвилин — і так само зненацька привид з’явився знову. Тепер уже не сама голова, а й довге гнучке тіло прослизнуло до кімнати й спинилось аж посеред підлоги. Очі знов утупилися в Кокі, а тіло застигло, тільки довгий хвіст метлявся з боку на бік рвучко, сердито, однак монотонно.

Не спускаючи Кокі з очей, кішка помалу підійшла ближче й спинилась менш як за шість футів від нього. Лише хвіст метлявся з боку на бік та очі жаріли самоцвітами у світлі, що падало з вікна просто на неї, а прямовисні зіниці звузились у ледь помітні чорні щілинки.

А какаду, хоча й не міг мати такого виразного уявлення про смерть, як у людини, все ж по-своєму розумів, ще йому загрожує кінець. Завваживши, що кішка вже помалу напружується перед стрибком, Кокі, цей відважний жмутик життя, уперше зроду виказав цілком прощенний страх.

— Кокі! Кокі! — жалібно крикнув він до глухих, бездушних стін.

Він звертався до цілого світу, до всіх сил і всіх речей у ньому, до двоногих живих істот — людей, а зокрема до стюарда, Квека й до Майкла. Крик його означав: «Це я, Кокі. Я зовсім маленький і кволий, і оця почвара хоче мене знищити, а я люблю ясний світ, хочу жити, хочу тішитися теплом і світлом, я такий невеличкий, такий плохенький, лагідний і не можу оборонитися від цього великого, кошлатого, голодного звіра, що хоче мене зжерти. Рятуйте мене, рятуйте! Я Кокі. Усі мене знають. Я Кокі».

Усе це і ще багато-багато іншого чулося в тому крикові: «Кокі! Кокі!»

Та глухі стіни не відгукнулись, не відгукнувсь і коридор, і весь світ. Миттєвий переляк минувся, і Кокі знову став той, що був перше: маленький відважний какаду. Він сидів на підвіконні нерухомо, схиливши голівку набік, і одним оком, не кліпаючи, дивився вниз, на підлогу, де так близько, так небезпечно близько чигав одвічний ворог усього пташиного роду.

Голос його, такий людський, злякав кішку, і вона не стрибнула, а лише прищулила вуха й припала ще дужче до підлоги.

Знов настала тиша, у якій чути було тільки велику зелену муху, що дзижчала й гучно стукалась у шибку: і в неї була своя трагедія, бо оманливо прозора стіна в’язнила її, не пускала в ясний світ, що сяяв так близько.

Своя біда, своя мука була й у кішки, їй дошкуляв голод, що висушив у ній молоко для сімох кволеньких, писклявих кошенят, ще сліпих, із тоненькими, безсилими лапками. Про них їй нагадував щем у сухих ципках та материнський інстинкт, і завдяки якимсь тонким процесам у мозку вона могла вочевидь уявляти їх у темному кутку під сходами в підвалі, де вона потай змостила серед мотлоху кубло й навела їх, прокравшися туди крізь прорвану сітку на душнику.

І той зоровий образ, і шкулький голод підштовхнули її, і вона знов напружилася для стрибка, вимірюючи відстань очима. Та Кокі вже став самим собою.

— Стонадцять чортів! Стонадцять чортів! — голосно закричав він, войовниче й зухвало настовбурчивши пір’я. Кішка внизу налякано припала до підлоги, прищулила вуха, заметляла хвостом й озирнулась по кімнаті, видивляючись у найтемніших кутках, чи не ховається там людина, що вигукнула ті слова.

Усе те кішка робила, хоч добре чула й бачила, що людським голосом кричить біла птаха на підвіконні.

Зелена муха ще раз стукнулась у невидимий мур своєї в’язниці. Кішка, враз наважившись, підібралась і плигнула на підвіконня, просто на Кокі. Він метнувся вбік, але кішка махнула лапою, дістаючи його, і він підстрибнув угору, тріпочучи відвиклими від льоту крильми. Кішка зіп’ялася на задні лапи, а однією передньою сягнула вгору, наче дитина, що бриликом ловить метелика. Лапа в кішки була сильна й мала гострі гачки-пазурі.

Зачеплений тією лапою в повітрі, Кокі впав додолу. Повільно, мов пухнастий сніг, опадало за ним біле пір’я. Кішка вже каменюкою сплигнула з підвіконня; пір’їнки лягали їй на спину, і від їхнього легкого дотику вона щулилася, припадала до підлоги й злякано озиралась — чи нема якої небезпеки.

РОЗДІЛ XXI

Гаррі дель Мар знайшов у помешканні Дега Доутрі лише купку білого пір’я й дізнався від господині мебльованих кімнат, що сталося з Майклом. Насамперед він, не відпускаючи таксі, довідався, де мешкає доктор Еморі, й упевнився, що Майкла замкнено у флігелі на задньому подвір’ї. Тоді поїхав купити квиток на пароплав «Уматіла», що мав удосвіта відпливти до Сієтла в П’юджет-Саунді, а далі спакував свої речі й заплатив по всіх рахунках.

Тим часом у кабінеті доктора Еморі точилася словесна баталія.

— Він кричма кричить! — твердив доктор Мастерс. —