Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 11 - Джек Лондон
І Старий Моряк солідно під’їхав до готелю «Бронкс» у таксі, старомодним письмом записався в книзі реєстрації пожильців як Чарлз Стоу Грінліф і знову розпочав діяльність, що вже стільки років рятувала його від притулку для вбогих. А Дег Доутрі заходився шукати собі роботи. Так було конче потрібно, бо він тепер мусив добре трусити грішми. Адже йому доводилося годувати цілу родину — Квека, Майкла й Кокі; а ще дорожче коштувало утримувати в першорядному готелі Старого Моряка. Та й шес-тиквартова спрага давалася взнаки.
А тим часом настала промислова криза. У Сан-Франциско панувало таке безробіття, якого там ще не знали. На кожне вакантне місце суднового стюарда знаходилося по троє претендентів. Сталої роботи Доутрі знайти не щастило, а випадкові заробітки не покривали всіх щоденних витрат. Він уже ходив і на земляні роботи, що влаштовував муніципалітет для нужденних; але там нікого не тримали довше, як три дні, бо забагато було людей, які потребували бодай такої запомоги.
Доутрі послав би працювати й Квека, та це було неможливо. Папуас зроду не бував у великому місті, він тільки бачив Сідней з пароплавної палуби. Він не знав у світі нічого, крім пароплавів, далеких південноморських островів та свого рідного острова Короля Вільгельма в Меланезії. Отож Квек увесь час сидів у їхніх двох кімнатках, куховарив для пана, виконував хатню роботу та глядів Майкла й Кокі. А Майкл, звиклий до волі й на палубах суден, і на коралових узбережжях та плантаціях, почувався наче у в’язниці.
Правда, вечорами стюард виводив його погуляти, а часом брав із собою й Квека, що плентався позаду. Майклові дуже докучала безліч двоногих богів на людних міських хідниках, і ті боги багато втратили на ціні для нього. Зате його власний бог і володар, стюард, став йому ще дорожчий. Серед стількох богів Майкл губився, а тому, дужче ніж будь-коли, бачив у стюардові надійний захист від знегод і небезпек, своє Авраамове лоно.
«Стережися, щоб не наступили на ногу», — таке найперше гасло міського життя у двадцятому сторіччі. І Майкл засвоїв його дуже швидко й навчився оберігати свої лапи серед тисяч узутих у черевики людських ніг, що завжди кудись поспішали, нітрохи не зважаючи на скромного чотириногого пішохідця, ірландського тер’єра.
На тих вечірніх прогулянках стюард завжди водив його від шинку до шинку. У шинках, стоячи біля довгих прилавків на посиланій тирсою підлозі або сидячи за столами, нили й розмовляли чоловіки. Пили багато й розмовляли багато, а з ними й стюард — аж поки, докінчивши свою шестиквартову денну пайку, ішов додому спати. З багатьма людьми він там познайомився, і Майкл також. То були здебільша моряки-каботажники, а також портові робітники.
Один із них, шкіпер шаланди, що курсувала по бухті та по річках Сан-Хоакін і Сакраменто, обіцяв узяти Доутрі за матроса й кухаря на свою шаланду «Говард». Вісімдесят тонн вантажу, разом із палубним, піднімала вона, і двоє матросів, кухар та сам капітан Йоргенсон гуртом, по-демократичному вантажили й розвантажували її та по черзі вели вдень і вночі, в будь-яку погоду, у приплив і відплив: хтось один стояв за стерном, а решта троє спали чи так відпочивали. Звісно, працювати кожному доводилось за двох чи й за трьох, зате харч був ситий і заробіток чималий — від сорока п’яти до шістдесяти доларів на місяць.
— Не бійся, — казав капітан Йоргенсен. — Я свого кока Гансо-на ось-ось вижену, а тоді ти приходь… і песика свого приводь, — і гладив Майкла по голові великою мозолястою рукою. — Гарний песик. Мати на шаланді такого дуже добре, коли стоїш у порту чи де на якорі та всі повкладаються спати.
— А ти свого Гансона зараз вижени, — квапив Доутрі. Та капітан Йоргенсен повільно хитав головою.
— Ні, спершу треба його налупцювати.
— Ну, то налупцюй зараз і вижени, — наполягав Доутрі. — Онде він стоїть біля прилавка, у кутку.
— Ні. Хай перше привід дасть. Тобто приводів я маю скільки завгодно. Але мені треба такого, щоб усі на судні бачили. Я хочу, щоб він мене вимусив завдати йому прочухана і щоб усі сказали: «Добре зробив, капітане!» Отоді я візьму на шаланду тебе, Доутрі.
Якби капітан Йоргенсен не зволікав так із задуманим прочуханом чи якби Гансон скоріше дав йому достатній привід, Майкл пішов би зі стюардом на шаланду «Говард», і все подальше його життя було б не таке, як йому судилося. Але випадок, збіг випадкових подій, над якими Майкл не мав влади і про які він знав не більше, ніж сам стюард, присудив інакше. Тоді ще й найбуйніша уява не могла б передбачити майбутньої Майклової сценічної кар’єри, ані того пекла, де йому довелося побувати. А вже доля Дега Доутрі й Квека не могла б примаритись і в опійному чаду.
РОЗДІЛ XVII
Одного вечора Дег Доутрі сидів за столом у шинку «Земле-копський дім». Він був у великій сутузі. Знаходити випадковий заробіток ставало чимраз тяжче, а заощадження вже дійшли кінця. Уранці він телефоном розмовляв зі Старим Моряком, але той зміг тільки сказати йому, що на вудку, здається, клюнув якийсь там колишній лікар-шарлатан.
— Я заставлю персні, — запропонував старий — уже не вперше.
— Не можна, сер, — відповів Доутрі. — Персні потрібні для діла. Це наш основний капітал. Вони навіюють потрібний дух. Персні — це те, що ви називаєте «влучне слово». Я ввечері ще пометикую, а завтра вранці прийду до вас. Перснів не заставляйте й не дуже напосідайте на свого лікаря. Хай сам бере принаду. Так найпевніше. Усе буде гаразд, наша доля ще не вмерла, і не журіться, сер. Дег Доутрі ще ніколи не давав хука.
Але, сидячи в «Землекопському домі», він думав, що цей раз, мабуть, таки
