Похорон богів - Іван Іванович Білик

Тепер батько міг узутися, не знімаючи пут: усе ж таки не босоніж на мокрій долівці.

Розповів ж потім усе це сестрі, а вона слухає та плаче. Кажу, чого ревеш, батькові тепер буде тепло в ноги. А вона плаче, та й край: шкода батька. Потім мовби заспокоїлася й перестала ревти. Думаю собі — слава богу. Аж вона вп'ять реве. Питаю, чого знову, а вона каже мені:

— Княгиня... казала, щоб Славко... зо мною... гуляв.

Отак і каже з хлипанням.

Ну, мене взяло на шал. Це було в п'ятницю надвечір, а в чисницю вранці я пішов до княжого двору шукати стару, тільки не міг її ніде здибати. Здибав аж у неділю під обід — ходила з пресвітером Григорієм до їхньої грецької божниці, що на горі Хорив. Це було свято воскресіння грецького бога. Стара вся в чорному й із свічечкою в руці, той щось до неї тихо говорить, а по-якому — не доберу. Вона побачила мене й каже:

— Христос воскрес із мертвих.

Кажу — то й що, яке мені до грецького бога діло? А тоді їй: так і так, мовляв, що єси надумала з моєю сестрою?

Нічого, бурчить. Як це, кажу, нічого? Надумала лихе вчинити моїй сестрі. Пощо змушуєш забавляти свого онука? Мислиш — не відаю, що то таке? Намислила спортити дитину!

Дивлюся — в очах її такий зміїний вогонь — ладна вжалити мене отруйним оком, а сама так солоденько сокорить, аж сокоче, мов курочка-несучка з яйцем:

— Святослав ще маленький, не суши собі голови.

Кажу, як не облишиш цієї думки — викраду сестру і втечу, жодним конем не зможеш мене здогнати. А ще ж, кажу, маю й меча — і вдарив п'ястуком по руків'ї.

Стара хрипкенько засміялася й пішла, але я знову побачив у її очах оте гадюче жало. А пресвітер Григорій торкнув мене двома пальцями по плечі, наче посвящав своєму богові.

— Ти, — каже, — про неї не думай так. Дасть бог, буде твоя сестра княгинею київською.

Думаю, бреши-бреши, я все ваше кодло знаю, кажу:

— Чого б це іскоростенська жупанівна ставала княгинею київською?

А він каже: гай-гай! Ось як приймуть поляни, та деревляни, та всі інні язики єдиного бога в душу, то настане між вашими землями любов і мир, лише всі ухвалятимуть істинного бога,

Цей пресвітер Григорій був грек, але давно сидів у Києві й добре вмів нашої мови. Я ще не знав тоді, звідки він узявся, — чи не від самого грецького царя, але був Григорій уже геть-чисто лисий, хоч і не дуже старий. З тим пресвітером Григорієм я ще мав не одну пригоду, але вже в грядучі літа. Як нагадаєш або прийде само до слова — може, колись і розповім...

В літо 1395-е

від нашестя Дарія,

а по уцарінні Василія Македонянина в Царігороді 16-е,

а по укняжінні Кия в Славутичі-городі 401-е,

по вбивстві великого князя Оскола Д'юровича в Києві варягом Ольгам 1-е,

а від народження грецького бога Христа 883-е.

Сидів у Києві варяжин Ольг, шлючи багаті дари Чернезі Чернеговичу, великому князеві Сіверської землі, а ще багатші дари Житомирові Іскоростенському, велійому жупанові Деревньої землі, був-бо велій жупан муж могутній і гордий. І була межи Ольгом та Житомиром вічна любов — аж до місяця листопада, в листопаді ж пропав жупанич Нискин. Чинив лови жупанич на вовка та вепра, й забіг вепр у ліси понад передільною рікою Ірпнем, і погнався за ним жупанич. По тому знайшли іскоростенські пани та ловчі люди криваву свиту жупанича й переламаний оскіп.

Узяли все те пани та ловчі люди, віднесли до Іскоростеня й поклали велійому жупанові до ніг. І впав жупан Житомир та заллявся гіркими сльозами, не мав-бо іншого сина велій жупан. І заплакала вся земля Деревня.

Той же варяжин Ольг прислав до Житомира малого сла, кажучи Житомирові: «Це шле тобі наш воєвода Ольг многе золото й срібло, щоби втішити тебе в твому горі. Пришли ж і ти до Ольга свого сла, щоби подовжити вічну любов і мир межи нами, й удасть тобі воєвода ще многший дар».

І послухався велій жупан іскоростенський Житомир, пославши до Києва трьох веліїх панів, а яко прийшли ладдею до Києва, сказав їм Ольг: «Оце ваш іскоростенський жупанич».

І дивувалися пани, бачачи Нискина живо-здорового, й вельми раді були. Сказали пани до Ольга: «Оце шле тобі дари наш велій жупан Житомир і вся Деревня земля, а ще вячші дари пришлемо тобі до різдва води прісної, як позамерзають річки».

Сказав Ольг-варяжин, кажучи до них так: «Удайте мені дань по срібній куні од диму».

Й зрозуміли іскоростенські пани, що Ольг умисне полонив їхнього жупанича Нискина, щоби примучити їх у дань. І пішли назад і сказали Житомирові, той же їх запитав: «Що просить?» Сказав старійшин пан: «По білій од диму». Й рече жупан: «Удайте тому татеві по дві білих».

І дали Ольгові по дві куни сріблом, і відпустив Ольг Нискина-жупанича. Житомир же лежав у судомі рук і ніг, не мігши ратитися з Ольгом, що вбив топіть Оскола Київського й одуром забрав його стіл.

Казали пани до велійого жупана іскоростенського: «Оскол Юрович був недругом нам, а цей варяг став лютим ворогом. Убиймо його».

І сказав до них Житомир, мовлячи так: «Чорні боги наслали корокоту на мене, не годен я утримати меча. Підождім до літа».

І згодилися думні старці та пани, й почали дожидати літа, набираючи собі воїв та многу рать.

Року 981-го

МІСЯЦЯ БЕРЕЗІЛЯ

В ДВАДЕСЯТЬ ПЕРШИЙ ДЕНЬ

Завтрашній день мав дорівнятись ночі. В Києві готувалися до веселого свята зустрічі весни, на вулицях і по дворах бігло й капало, кияни з учора не давали курям пити й тепер пильно стерегли, чи нап'ються півні з калюжі. Птиця старанно нахилялась до талої води, й це провіщало теплу весну з буйними травами.

Зима видалася вельми холодна й затяжна, ще два дні тому вночі репалась кора на деревах, а в молодих півників