Похорон богів - Іван Іванович Білик

Претича були вельми значні, й хоча Мешко позбувся всієї раті й майже всієї кінної дружини, це навертало на сумні думки. Претич мав слушність, іще в Києві попереджаючи його про те, що полянська рать не досить навчена.

— А Санок у чиїх руках? — спитав Доброчин присланого опрічника.

— Не скажу, — відповів той і раптом почав хилитися. Ждан Будимирович ледве підхопив гінця, пораненого й перевтомленого важкою дорогою. В нього були прострілені обидві ноги.

— Пошлемо по Претича вранці, — сказав Доброчин, бо небо на сході було вже по-нічному чорне. Лише за Саном виднівся неширокий темно-червоний пруг, наче туди збігла вся кров сьогоднішнього бойовища.

— А ти нині хитро вчинив, — сказав уже по вечері Ждан Будимирович. — Начебто ж і проста річ, а я не зразу розгадав твій задум.

Доброчин сказав:

— Просте часом буває найхитрішим. Цього навчив мене остатній деревлянський жупан.

Згадка про батька навернула думки до Любеча й Києва.

МІСЯЦЯ ЧЕРВЦЯ

В ДЕСЯТИЙ ДЕНЬ

Мешко сидів у Перемислі, наглухо замкнений з усіх чотирьох сторін, не маючи жодної надії на підмогу. Про його несподівану поразку в стольному городі Гнезні навряд чи хто знав, а найближчий значний город Краків був надто далеко. Та й хто в Ляській землі міг би йому допомогти, коли він утратив усю рать і майже всю дружину?

Найвірогідніше могло статись так, що князь краківський Зденек, Мешків братко, довідавшись про поразку під Перемислем, скористається з нагоди й відбере в нього великокняжий стіл, бо вже давно вів толкування про це з Оттоном та папою римським.

Мешко опинився між двох мечів, і що далі він думав, линучи мислею на захід і на схід, то виразніше починав розуміти, що небезпечніший для нього меч — двоюрідний брат Здіслав Краківський, а не світлий князь Доброчин.

Мешко мусив будь-що знайти шлях до Доброчина. Але де той шлях? Коли кияни підуть на приступ, тоді вони вже не схочуть говорити ні про що; отже, треба думати зараз.

Мешко вирядив до світлого князя свого сла. Сол був не княжого роду, але достойніших Мешко тепер не мав: найдостойніші полягли або потрапили в полон до київського князя. Цими словами сол і почав, передавши Доброчинові золотий меч у золотих піхвах. Сол сказав:

— Ось слово ксенжа Мечислава.

Доброчин узяв меч і виважив його в руці. Все було із щирого золота, але здавалося несподівано легким. Він постукав пальцем по лезі й засміявся, глянувши на ляського сла. Лезо всередині виявилось порожнистим.

— Коли в Мешка й слово таке, то воно не вельми багато важить, — сказав він. — Таким мечем і курці голови не врубаєш.

— То єст мирний меч, ясни ксенже, — схилився в поклоні сол. — Мешко хоче з тобою покою. Он оддає тобі Червенські городи.

— Ми їх самі забрали, — відповів Доброчин, глянувши на пораненого в голову Претича. — Й не за так! Перекажи своєму князеві, нехай прийде сюди.

Сол недовірливо подивився на Доброчина:

— Сам сюди-и?

Претич і Ждан Будимирович осміхнулися, дивлячись на розгубленого сла.

— А якщо забоїться — діло його. Тоді я звелю взяти мечем Перемисль. Моє слово таке, — сказав Доброчин і вдарив по руків'ї власного меча долонею. Це був не порожнистий золотий меч.

Сол добре зрозумів натяк світлого князя.

Мешко прибув не зразу після повернення свого сла, і в тому не було нічого дивного. Він вийшов з Перемисля аж у другій половині дня, взявши супровідником єдиного сина, Бадеслава. Поява тут княжича свідчила про те, що Мешко звірився на ласку світлого князя, чого не міг не збагнути й сам світлий князь.

— Будемо ратитись чи миритися? — запитав він. У ньому ще й досі не вляглось роздратування від того, що переказав був Мешко через свого сла.

Мешко лише розвів руками:

— Не могем вальчиць се з тобом...

— А ти хтів би вальчитись?

— Та нє! — спохопився Мешко, якого неправильно зрозумів Доброчин. — Я мам сина, а ти маш цурке... — Мешко переклав: — А ти маєш доньку...

Жоною Мешка була перемислянська княжна, тону він трохи знав мову русинів.

Вони сиділи вчотирьох у голубому шатрі, оточеному віддалік шатрами дружинників і воїв. Четвертим у шатрі був Ждан. Світлий князь підморгнув до Ждана:

— Розтлумач йому бодай ти, що моя дочка ще дитина.

— Я відаю це, — перехопив його слова Мешко. Він збагнув, чого побоюються ці кияни, й заходився лясько-полянським говором пояснювати обом, що в такому злюбі немає нічого дивного, що так чинять і інші європейські князі та королі, утверджуючи в цей спосіб мир межи собою, тож хай з того не має клопоту ясніший ксенж Доброчин, усе буде законно й якнайліпше.

— А то ніц, що княжна Славка ще малолітня, — додав він. — Муй Болек юж спить зе свойом покоювком. Он не займе княжни, поки она не виросте.

Ждан Будимирович нестримно зареготав, а коли до шатра ввійшов Претич із перев'язаною головою, глузливо засміявся й світлий князь:

— Послухай, що він гомонить, велій боярине! — А коли головний воєвода вислухав і мовчки сів, Доброчин звернувся до Мешка: — За що ж маю віддати тобі своє дитя? Хто з нас двох зможений? Я чи таки ти? Тож хто кому мусить давати таля в заставу?

— То єст так... — озвався Мешко. — Але ж мова не про те... Невже ясний ксенж боїться, же я знову одберу в него Червенські міста? То було можливо раніше, коли в Києві сидів невдатний ксенж Ярополк. А тепер я мушу се бояти за себе. Розуміє мене ясний ксенж?

— Трохи, — визнав по хвилі Доброчин. Мешкові хитрощі здавалися йому смішними, й він засміявся до нього й до своїх воєвод: — Вельми туго розумію! Але хай буде так, як каже Мешко. Лише віддамось у руки борців, як то заведено нашими дідами, коли вони хотіли взнати волю небес.

То означало, що обидві сторони мають виставити двох борців, які в поєдинку визначають долю угоди. Претич мовчав, уже здогадуючись, яких київських борців має на оці світлий князь. У Мешкових же очах спалахнула