Похорон богів - Іван Іванович Білик

— Нєх буде так, — кивнув він до світлого князя. Мешко навіть не сподівався на такий легкий наслідок перемов. Доброчин по суті прийняв його умови. Втішало й те, що кияни не спробували затримати їх у своєму стані, хоч при охоті могли б.

Мешка та його сина Болеслава, який понуро мовчав уподовж цілої перемови, київські дружинники вільно пропустили через передові ряди, й ті зникли за воротами Перемисля.

ЧЕРВЦЯ-ТАКИ

В ОДИНАДЕСЯТИЙ ДЕНЬ

Обидві сторони почали готуватися до боротьби з самого ранку. Претич відсунув перші лави дружини та раті трохи назад, і перед Великими воротами Перемисля утворився широкий вільний вигін — перестрілів на чотири від воріт, щоб ніхто в запалі боротьби не міг докинути туди стрілою. З польського та київського боку було виділено по п'ять отроків та п'ять княжих мужів, озброєних тільки мечами. Вони стежили за боротьбою богатирів.

Київські богатирі вже стояли в передніх лавах — Вадим Муромець та Ян Усмошвець. Так вирішив головний воєвода Претич. Ян Усмошвець був для герцю не вельми молодий: йому цього літа минув сорок восьмий. Зате Муромцеві заледве виповнилося двадцять і три.

Ще не було остаточно домовлено, по скільки богатирів братиме участь у боротьбі, але серед киян говорили про якихось Дюка Стопанича та Чурила Пленковича: перший був белзьким купцем, а другий — перемислянським.

Доброчин іще не знав, кому із своїх двох віддати перевагу, якщо Мешко виставить лиш одного богатиря. З Яном Усмошевцем його пов'язувало спільне важке дитинство. Вони були ровесники й разом училися на мечах, навіть мріяли визволити з Любеча Доброчинового батька Маломира. Тоді старий Муромець висміяв їх — і дуже вчасно й слушно, бо були б наробили лиха батькові й собі. Юнацькі роки Доброчина пройшли й з Муромцем, якого Доброчин любив і поважав — за його небалакучу щирість і зненависть до ворога.

А потім ще був у житті Доброчина старший син Муромця Ратко. Без Ратка печенізький хан Куря напевно захопив би й спалив Київ, а всіх киян полонив би або повбивав.

Тепер Доброчин мусив оддати комусь із двох богатирів перевагу.

Герць почавсь о четвертій[16] годині дня, коли сонце було ще не таке пекуче. На поле вийшло по двоє богатирів. Це якось само собою полегшило справу: Доброчинові не довелося вибирати одного з них: тепер усе мали вирішити Доля та богатирська сила й змога.

Першим Претич виставив Яна Усмошевця — старшого й більш досвідченого, який однаково добре володів сулицею, сокирою й мечем. Супроти нього Мешко поставив белзького купця Дюка Стопанича — значно молодшого відколишнього київського шевця, але напевно ж і менш досвідченого за нього. Обидва вдались однаково кремезні в плечах й однакові на зріст, навіть мали однакові чуби та вуса, лише в Дюка вони були чорні як смола, а в Яна вже трохи шпакуваті. Та й сиділи на майже однакових гнідих жеребцях: широкогрудих і з підстриженими гривами.

Несподівано для себе Доброчин відчув, що не хоче смерті не тільки свого колишнього друга Яна, а й того незнайомого Мешкового богатиря. Цими богатирями належало тільки милуватися.

Тим часом уставники подали знак, Ян Усмошвець і Дюк Стопанич роз'їхались у різні боки, щоб з розгону виважити силу своїх мечів. Претич сказав світлому князеві:

— Ян одбиватиметься навідліг. Ніколи не рубає першим.

— Але той теж ліпий борець... — Доброчин не доказав своєї думки: це могло стати під руку Янові Усмошевцю. Він тільки скоса глянув на головного воєводу Претича.

Борці розігнались назустріч один одному й зійшлись. Як і передбачав Претич, Ян одбив меч супротивника навідліг. Дюк Стопанич сподівавсь не менш сильного стрічного удару, і його меч ковзнув по ребрі Янового меча; проте Ян не скористався з цього промаху Дюка. Вони знову трохи розійшлись. Відстань була занадто велика, але Претич сказав:

— Ян напускає чуб на очі.

— То й що?

— Ніколи не вгадаєш, з якого боку стерегтись.

Доброчин не обізвався. Юнацькі Янові хитрощі він чудово знав: тоді Ян покладавсь більше на силу. Але відтоді минуло дуже багато літ, і Доброчинові стало просто цікаво, як він боротиметься тепер — з таким молодим і дужим супротивником. І чому він подарував Дюкові Стопаничу той його перший хибний удар, коли Дюків меч вихнув і опинився хтозна-де за спиною.

Жеребці здибилися й так дибки й зійшлись. Голова Дюкового жеребця опинилась вище, але Дюк не скористався з того й не рубонув Янового конягу по голові. Богатирі розчепились і знову з'їхалися, почавши довгу й виснажливу силову боротьбу, позбавлену будь-якого лукавства й хитрощів.

Коні мовби теж перейнялися настроєм обох богатирів, бо більше не ставали диба й не били один одного копитами в груди. Всі двадцятеро уставних урядників стежили за герцем віддалік. Над городським валом потроху прокидався гомін, ляські дружинники та вої підохочували свого борця, дехто навіть пускав стріли, які не досягали мети, й урядники не звертали на це уваги. Гомін чувся також і в лавах киян. Схиливши заповиту полотном голову, велій боярин Претич спідлоба стежив за поєдинком і мовчав, Доброчин теж не озивався. Він не впізнавав колишнього Яна Усмошевця. Де ділись оті його моторошні удари, після яких у Доброчина терпла рука, а меч аж скавулів од болю?

На мить забувши несподівані думки, що охопили були його перед герцем, він почав молитись ратному богові Юру за Яна Усмошевця. Й коли в найближчих лавах дружини всі потомились од безконечного поєдинку, а звідкілясь навіть долинув глузливий свист, — небесний воїн почув Доброчинову молитву. Меч Дюка Стопанича несподівано опинився на витолоченій кіньми землі.

За спиною в Доброчина знялись переможні громові крики, дружинники били мечами в лункі щити, а над городським валом панувала мертва тиша. Один ляський уставний урядник побіг до воріт — підтвердити князеві Мечиславу, що поєдинок справді відбувався за твердим уставом і закінчивсь на користь київського богатиря. Він також мав спитати в свого князя, чи хоче той боротися ще. Й коли повернувся від воріт до кону, звідти прибіг уже київський урядник і запитав, дивлячись то на Претича, то на Доброчина:

— Виставляти також і другого борця?

— А що каже Мешко? — засміявся Доброчин. Йому було смішно дивитись на урядника, з