Похорон богів - Іван Іванович Білик

— Давня порубина, — пояснив він, коли підійшли Доброчин та Ждан Будимирович. Тоді розповів про гінців.

— Лідулфост хоче подивитись, як діятиме Актутруян. Я цього Зігберна Лідулфоста знаю, — підсумував Доброчин. — Але це також непогано: бодай не лізтиме вперед.

Знявся вітер, дощ то дужчав, то майже переставав, і це створювало настрій якоїсь непевності. Однак перед обідом прибіг воїн од Красних воріт:

— Актутруян одпустив Сігурда!

— Клич його сюди.

— Він стоїть за воротами.

— Чому стоїть?

— Ратша боїться підступу... Прислав спитати тебе.

— Упустіть Сігурда! — звелів Доброчин.

У світлиці нового хорому, де ще торік сиділи Местиша та Свенельд, було сіро й холодно. Сігурд мовчки привітався й став коло найближчого вікна, розтираючи по черзі обидва зап'ястки.

Доброчин спитав:

— Тримали тебе в узах?

Сігурд недбало махнув рукою й далі дививсь у вікно, крізь слюдяні шибочки якого однаково нічого не бачив. Корзно на ньому було мокре й виваляне в кінських кізяках, і це чи не найдужче бентежило Сігурда. Доброчин співчутливо посміхнувся й проказав:

— Підкріпись братиною меду.

Сігурд глянув на нього та Претича й нерішуче підійшов.

— Актутруян хоче в греки, — сказав він.

— Хо-оче? — протяг Доброчин.

— Проситься, — подумавши якусь мить, уточнив Сігурд. — Проситься на службу до грецького царя.

— Отже ж, таки про-оситься! — засміявся Доброчин. — Це вже інша притча. То що ж відповімо?

До світлиці зайшли Ждан Будимирович і Володимир.

— Чули вість? Наші варяги просяться в греки! — сказав він до них. — Що відповімо Актутруянові?

Володимир гостро зиркав на вуя та воєвод, Претич зосереджено тер коліно, а Сігурд сказав:

— Була б моя воля, хай би дехто залишився тут...

Він без особливих сподівань глянув на Доброчина, але світлий князь не розсердився й не підняв його на глум. Тепер, коли Актутруян опинився між трьома вогнями, він не міг підійти навіть до Дніпра, бо попереду в нього був Київ, з лівого боку — засада Претичевого дідинця, а в тилу — п'ять переяславльських сотень: безвихідне становище за всіх умов, навіть коли б Лідулфост мирно пропустив його через всій стан до Почайни, де стояли Актутруянові кораблі.

— Хай буде по-твоєму, — сказав Доброчин, оскільки всі інші мовчали. — Виберемо найщиріших і тільки тих, хто має в Києві жону й діти. Ну, а з тими всіма як? Дозволимо їм піти в греки — чи хай дибають, звідки прийшли?

— Чи в греки, чи за Варязьке море — це вже не має великої ваги, — сказав Претич, але Доброчин відчував, що його бентежить присутність Сігурда.

Доброчин звівся над столом. Він не поділяв думки головного воєводи, нібито це вже не має ваги. Для нього воно набуло особливого значення. Він усе життя жив мрією про той день, коли зможе показати зайдам, де біг, а де поріг.

— Відпустім їх у греки, — сказав молодий київський князь. Доброчин аж здригнувся й довгу мить дививсь на Малушиного сина.

— А чому саме так? — Найменше за все Доброчин сподівався цього від небожа. Так просто відпустити варязьких волоцюг?

— Ти їм не дав жодної гривни, — докинув Святославів син, — то хай хоч ідуть за своїм хотінням.

Доброчин сів і надовго замовк. Він відчував у душі образу.

Надвечір станом Актутруяна й Лідулфоста їздили верхові биричі та гінці, голосно викрикуючи слова світлого князя:

— Хто хоче йти на службу грецькому царю — світлий князь Доброчин ласкаво дозволяє! А хто має в Києві діти й жону, а сам не хоче йти в греки, хай ще до заходу сонця підійде безоружний до Красних воріт: світлий князь ласкаво дозволить йому лишитися в Києві!

Тим часом Доброчин зостався в світлиці сам. У ньому й досі кипіла образа, мовби його зрадив син рідної сестри. Він підвівся й важко рушив до одрини, де жона Богуслава наглядала за вкладанням дітей. Семирічна донька Славка звикла засинати під казку, й одпущений печеніг Закур, колишній робітний холоп у пекарні Ярополка, розповідав їй печенізьку казку про злого кудлатого чарівника Бабай-агу, якого дівчинка ввесь час називала бабою Ягою, перекручуючи складне для себе печенізьке ім'я.

— Й що вчинила баба Яга дитині?

— Не баба Яга, а Бабай-ага! — терпляче поправив її печеніжин, який ходив тепер коло княжат — малих Доброчиновичів. — Бабай-ага її проковтнув.

— Для чого?

Закур угледів світлого князя й поквапливо доказав:

— Бо не хотіла спати.

— Не лякай дітей перед сном, — озвалася Богуслава. — Йди вже собі.

Княжата принишкли — Доброчин не панькав дітей, а княгиня Богуслава підійшла до мужа. Звичай не дозволяв їй уникати в чоловічі діла, але вона знала свого мужа й відчувала, що Доброчин зайшов до дитячої одрини неспроста. Щось його муляло. Доброчин сказав:

— Десь я щось проґавив.

— Ти про що?

— Про свого небожа, — відповів світлий князь.

— Що сталося, княже? — посміливішала жона. — Я допіру бачила Володимира...

— В ньому сьогодні прокинувся варяг.

Він раптом подумав про княгиню Рогніду. Тепер усе розставилося по своїх місцях...

— Поговори з Рогнідою й Володимиром, — сказав Доброчин. — Якось треба спровадити її з Києва.

Такі бісівські справи він завжди доручав жоні.

— А чим тобі ліпша ота грекиня? — здивувалася вона.

— Хоч би тим, що не варяжка.

Коли чоловік опиняється між двох сулиць, мусить насамперед сахатись од гострішої, подумки сказав Доброчин сам собі. Небезпечнішою цього разу була варяжка. Він уже спокійніше звернувся до жони:

— Й нагадай йому про княгиньку Людмилу.

Ця рятівна думка сяйнула Доброчинові щойно. Коли князь надто клопочеться жонами, подумав він, це рано чи пізно приведе до лиха, бо князь не належить сам собі, а передусім княжінню.

Глянувши на ще не поснулих дітей, які боялись батька й нишкли під ковдрами, Доброчин зітхнув і вийшов у княжий