Похорон богів - Іван Іванович Білик

Тепер вона його розуміла. Для нього й для неї настали були такі часи, коли людині просто не до того.

У Марії народився син Святополк, якому тепер минав шостий місяць, але це не був Ярополків син. Коли Ярополк утік разом з варягами, покинувши її саму, в неї стався викидень. Марія сприйняла це як кару за гріхи, дорогу плату за дотеперішнє щастя, спокуту за провину перед Христом. Вона не знала, в чому полягає її гріх, і це озлобило її серце супроти бога.

До Києва ввійшла новгородська рать. У старому хоромі сіли Доброчин і Володимир, на тій половині з'явилась його молода жона, яка з погордою дивилася на Марію, знесилену недугою й озлоблену проти себе й усіх людей. Тепер вона ненавиділа свого мужа Ярополка, причинника її нещасть, ненавиділа й руду щебетливу Рогніду, яка поводилась господинею в хоромі й усьому княжому дворі. Од самого вигляду цієї щасливиці Марію судомило. Вона днями й ночами плекала думку про мсту, ця мста мала бути такою страшною й невідворотною, яку тільки могла побажати жона жоні.

Оружжям для своєї мсти Марія обрала Володимира. Вона хапала блискуче срібне зиркало й підходила до вікна. На неї дивилось красиве молоде обличчя. Густі чорні брови нагадували каппадокійську тасьму, губи під рівним носом примхливо звивались, мов деревлянський лук, а в очах жевріли чорні таємничі вогники... Вперше в житті Марія подумала про те, що володіє надзвичайною зброєю, перед якою не може вистояти жоден муж.

Це вселило в серце чуття живої радості. Вона заходилась розставляти пастки по всіх кутках. В одну з них рано чи пізно мав потрапити Володимир.

Сталося те наприкінці весни, перед юрівськими святами, коли на теремі буяв черговий вечірній пир. На той пир Марія покладала великі надії.

Сховавшись у найтемнішому кутку сіней, вона стояла й пильно стежила за кожним пирувальником, які зрідка заходили до світлиць. Марія була вся в чорному, наче мара, невидима для стороннього ока. Коли пирувальники почали один за одним сходити вниз, а на теремі лишились тільки світлична челядь та Доброчин з Володимиром, Марія затамувала подих у своєму кутку. Все мало статися зараз або ніколи.

Нарешті по лункій лізниці загрюкав чобітьми й Доброчин, а Володимир увійшов у сіни й нерішуче спинився. Це мала бути вирішальна мить. Марія давно чекала такої нагоди, а тепер несподівано й сама завагалась і прилипла спиною до стіни. З вуст її несамохіть зірвалися слова неусвідомленої молитви. Володимир почув шепіт і підійшов до темного кутка; на тлі освітлених з терема сінешніх дверей Марія з жахом побачила, що в руці його зблиснув ніж.

Вона зойкнула й заплакала.

— Братово, це ти єси? — не зовсім слухняним язиком прошепотів Володимир. — Чого тут стоїш?

— А твоє яке діло? — схлипнула вона.

— На когось чекаєш?

— А тобі що? Хочеш мене зарізати? На, ріж!

Володимир лапнув її за праву руку, чи немає ножа в руці, а тоді став і кілька разів сапнув повітря, неначе йому перейняло дух чи запаморочилось у голові. То було від тонких бактрійських пахощів, якими Марія щоранку натирала собі лише вершечки перс. Марія поволі пішла темними сіньми до своїх світлиць, і Володимир так само поволі йшов за нею до її одрини.

Це сталось напередодні Юрового дня, й відтоді Володимир приходив до неї мало не щоночі, скрадаючись попід дверима темних сіней. Марія бачила, як він старанно ховається від усіх, і її проймала злорада втіха. Марія вступила в боротьбу з рудою варяжкою й перемогла; тепер вона вже зверхньо дивилася на пихату княгиню, яка й далі ходила гоголицею по хоромі й ганяла своїх челядників і робітниць.

Так тривало місяць і тиждень. Володимир безвільно приходив до неї ніч у ніч, бо вигадлива грекиня робила все можливе, щоб затлумити в ньому докори сумління й збурити в жилах ще сильніший вогонь.

А потім настало одинадцяте червця. Після Ярополкової смерті Марія збагнула всю ницість та безглуздя своєї мсти. Вона зненавиділа Володимира, й ця зненависть виростала в ній день по дні. А коли в січні породила сина, Києвом пішли балачки, що дитя Ярополкове, бо ще дев'ять місяців тому Ярополк був тут.

Про викидень ніхто не відав, бо Марія тоді приховала це від усіх, переболіла його нишком. Ніхто, крім неї, не знав і про те, що Святополк народився семимісячним. Маріїні предки вважали семимісячних дітей обранцями небес, покликаними мститися за материнську кривду, й це додавало її зненависті ще більшого вогню.

Марія вже за півроку до народження сина була третьою жоною Володимира, великою княгинею Русі, але вона не сказала й Володимирові, що Святополк — його син. По-перше, він міг їй не повірити; по-друге, вона тепер і сама не хотіла сього. Марія хотіла, щоб син належав тільки їй, а вже вона зуміє виховати з нього месника!

Після братової смерті з Володимиром теж стався злам. Коли Марія зробилась його законною жоною, як того вимагав давній полянський покон, Володимир більше не зайшов до Марії. Вперше навідав тільки тоді, коли вона породила.

В Рогніди вже було двоє дітей: син Ізяслав і донька Перемислава — тримісячне маля. І все-таки Володимир без злоби сприйняв Маріїного сина. Це неабияк дивувало всіх, але в Святополкові Володимир любив свого загиблого брата, якого так і не побачив живим.

Марія страждала. Після пологів у ній ще з більшою силою розжеврів такий тепер ненависний їй жіночий жар, якого вона не могла в собі погамувати. Особливо ж коли на город насувалась ніч. Було нестерпно — сидіти самотою й слухати порипування мостин.

Марія часто в такі вечори порівнювала братів Святославовичів, і це порівнювання чимось ображало її. Володимир і Ярополк були на диво схожі — й не тільки станом та рисами облич, а й душевним норовом: обидва мовчуни, схильні хіба до роздумів, обидва позбавлені честолюбних мрій, які єдині роблять князів князями. Можливо, з Ярополка й вийшов би справжній князь, часом думала Марія, коли б він не опинився серед ворожих йому чужих людей. Однак потім і це припущення відпадало. Володимир жив серед своїх, але теж не став грізним володарем. А норов у обох був один. У них навіть голоси були однакові, й коли Володимир озивався десь із двору або сіней, Марія мимоволі