Вічний календар - Василь Махно
Звісно, усього цього не знали Павло Бабин, Настя Баревичева й Микола Красножон. Вони бачили, як метушаться сотні чоловіків у дворі чортківських цадиків, очікуючи приїзду нареченого. Цві Аріє Тверський, вбраний у чорну єдвабну бекешку й чорного капелюха, прибув у супроводі хасидського почту, перебраного в козацькі строї.
Сімох вершників, що оточили півколом бричку молодого й летіти на вогняних конях, почули біля синагоги ще задовго до їх наближення. А коли побачили, як розлітаються в різні боки пейси й бороди та як тріпочуть на необстрижених кінських гривах заплетені кольорові стрічки, Янкель одразу протягнув по першій струні коротким, наче людське життя, смичком — така тягуча й медова нота, як перший поцілунок молодого й молодої на весільному ліжку.
Для одинадцятилітнього Хаїма, що з ґоями лежав у траві, заглядаючи у двір ребе крізь штахети збоку господарських прибудов, бат-міцва ще попереду. Настане час, і ввійде він повноправним членом громади до божниці, а також разом із батьком прийде по благословення до святого ребе, але мусить спершу навчитися читати уривки з Тори. Про це думав Хаїм, дивлячись на весільну учту.
Через три дні після народження Дмитра вздовж австрійського оборонного напрямку, огородженого колючим дротом, запала мертва тиша. Язлівці розбомблені авіаційними загонами й захоплені. У російських руках — Бучач. Передові кавалерійські й піхотні підрозділи переправилися через Стрипу й наступали в напрямку Станиславова. На язловецьких полях лежали вбиті. Їх було багато — росіяни, австрійці й турки. З Чорткова прибула похоронна команда. Ще не остаточно опритомнілих від пережитого наступу митницьких жінок і підлітків зігнали на цвинтар, де вони викопали великий рів. Кілька днів солдати збирали мертвих і скидали на вози. Потім возили до рову. Коли поле розчистили від трупів, лишилися розтягнуті звірами частини людських тіл.
Народжений прагнув вижити. Малий, хапаючись за пуп’янок цицьки, висмоктував із Насті останні соки. А через тиждень — пропало молоко. Ну, хоч що роби! Вона стискала спочатку ліву, а потім праву цицьку, зціджуючи в ринку, але молока було мало. Анна почала варити полин і льон. Казали, що від них молоко прибуває.
Феліштан, побачивши перед дзвіницею Анну-мурзиху, подумав, що прийшла замовити службу Божу за померлого Данила.
Яким було його здивування, коли дізнався, що Баревичева просить охрестити внука.
«Чей же Урбан не повернувся з вóйни?»
«Нє», — відповіла мурзиха, розуміючи, на що натякає парох.
«То де хочете, щоби я хрестив?»
«В нас удома, — сказала, — дитина ще надто слабка, щоби нести до церкви. Та й у Насті пропало молоко».
«В нашої корови так само», — щиро зізнався отець.
Минуло так мало часу воєнних подій 1916 року, що військові статисти не встигли підрахувати кількість втрат, бо кожен день додавав нових. Війна продовжувалася, але залишила Митницю, Чортків і Язлівці. Далекий гул канонад і нічні спалахи здавалися тепер мешканцям Митниці відлунням не їхньої війни. А те, що довелося пережити, дивним сном. Селище, потрапивши в епіцентр російського наступу на Язлівці, заплатило немалу контрибуцію — убитими та пораненими. Тільки в церковній книзі збільшувалася кількість записів про тих, хто покинув цей світ. о. Феліштан ретельно записував імена небіжчиків навіть тоді, коли не правив по них панахиди. Знав митницьких людей, та й до нього долинали звістки про їхнє зникнення під час війни. У книзі графа мертвих займала три сторінки й була значно довшою за графу народжених. А графа шлюбів залишалася порожньою. А звідки народжені, якщо не було шлюбів? На це запитання парох відповідав собі тим, що гріх прийшов і поширився з війною. Вчора до отця приходила Анна-мурзиха, вдова по Данилові Баревичу. Того ранку митницький парох стояв у дворі плебанії й наслухав куряче кудкудакання. Одна з трьох курок, що залишилися в маєтку, внадилася в кущі бзини над Джуринкою. Там її підстерігали небезпеки, і, щоб уберегти курку, отець хотів знати, де саме вона несеться. У теплому вересневому повітрі над річкою спливало молоко туману. У тому молоці пробивалося кудкудакання. Але звідки? Курячий голос розпливався течією Джуринки. Він то зникав, то знову виникав — і парох напружував слух. Кілька разів ходив до річки Попідлідвзеленікукурудзи, але повертався ні з чим. Парох підозрював, що старий брехун пильнує там за рибою. Повертався, обмащений глиною, хоча божився, що лазив бзиновими хащами, шукаючи курячих слідів. Вітер з-над річки знову приніс кудкудакання. З того радісного курячого співу було зрозуміло, що яйце знесене й ним знову ласуватиме куниця або річковий щур. Отож коли Анна прийшла з проханням похрестити новонародженого внука, то парох запитав:
«А хто батько дитини?»
«Не знаю, отче».
Парохові було відомо, що Баревичева Настя допустилася содомських гріхів. Було, окрім неї, в Митниці ще кілька молодих дівчат, у яких розпирали черева. Ніхто з них не перебував у шлюбі.
«А мама дитини знає?»
«Я питалася, але вона не сказала».
«Якщо прийшла на світ дитина, — продовжив о. Феліштан, — то її ангел-охоронець чекає, щоб охрещеною була».
«Якби не війна, отче…» — з жалем сказала Баревичиха.
Отець Феліштан призначив день і годину хрещення та й пішов щупати курей, бо почув, що ще одна розкудкудакалася над річкою.
На початку вересня злягла Настя — підозра на тиф справдилася. У розворохобленому війною світі з-під землі повиходили кроти, щурі, зайці та польові миші. Вони переносили збудників інфекційні хвороби. Скажені лисиці й вовки кидалися на людей. Вошей і блощиць нанесли до Митниці солдати в рубчиках шинелей, у волоссі на голові, під пахвами й між ногами, — скрізь, де могли затаїтися небезпечні комахи. Після наступу нова хвиля епідемії накрила селище. У колисці, принесеній від о. Феліштана до Баревичів Попідлідвзеленікукурудзою, Анна
