Звіяні Вітром (том 1) - Маргарет Мітчелл

б я мусив одружуватися з тою неприторенною дурепою тільки тому, що чисто випадково не встиг до смерку привезти її додому? І чого б я мав дозволити її навіженому братчикові всадити кулю мені в лоб, коли з мене вправніший стрілець? Звісно, якби я був джентльменом, то мусив би підставити себе під його

кулю і таким чином змити ганебну пляму з герба Батлерів. Але я не зробив цього - я волів лишитися живим. Отож я живий, і неабияк цим тішуся… Коли я думаю про свого брата, що пробуває серед священних корів Чарлстона у незмінно святобливій пошані до них, коли я згадую його опасисту жіночку, і його регулярні бали в день святої Цецилії, і його безмежні рисові поля, то відчуваю, що варто було порвати з усією цією системою назавжди. Наш півден- ський спосіб життя, Скарлет, такий самий пережиток, як феодальний лад середньовіччя. Дивно, як взагалі він утримався до сьогоднішнього дня. Але він мусить відійти, і вже, власне, й відходить. А ви хочете, щоб я зважав на таких пустобрехів, як доктор Мід, котрий запевняє мене, яка наша Справа благородна й священна? Щоб я на поклик барабана хапався за рушницю і мчав на поля Вірджинії проливати кров за Мастака Роберта? Та за якого дурня ви мене маєте? Я не з тих, хто цілує батога, яким його шмагали. Ми з Півднем тепер квити. Південь колись викинув мене на голодну смерть. Але я не помер з голоду, і навіть надбав на агонії Півдня досить грошей, щоб компенсувати собі втрату права на спадок.

- То ви просто ниций і корисливий,- зауважила Скарлет, хоча більше так, для годиться. Переважна частина того, що він говорив, пролетіла повз її вуха, як і завжди, коли не мовилося безпосередньо про неї саму. Але дещиця сказаного таки дійшла до її свідомості й видалася слушною. Бо ж і справді - стільки безглуздих вимог у світському товаристві! От вона мусить вдавати, ніби поховала своє серце у могилі разом з чоловіком, хоч це зовсім не так. А як усіх вразило, коли вона зважилася потанцювати на доброчинному базарі! І як обурено вони зводять брови, коли вона щось зробить чи скаже інакше, ніж того сподіваються від молодої жінки! І все-таки її дратувало, коли Рет кпив з тих самих традицій, що найдужче були відразливі для неї самої. Занадто довго жила вона в колі людей, звиклих до облуди, прикритої чемністю, отож і відчувала прикрість,коли хтось її власні думки вимовляв уголос.

- Корисливий? Ні, я тільки завбачливий. Хоча, можливо, це просто синонім того самого. Принаймні з погляду людей, не таких завбачливих, як я. Кожен чесний конфедерат, який у 61-му році мав тисячу доларів готівкою, міг зробити те, що і я, але мало знайшлося серед них досить практичних, аби скористатися наданою їм можливістю. Як скористався, наприклад, я, коли зразу після падіння Форту

Самтер і ще до встановлення блокади закупив майже задурно кілька тисяч пак бавовни й відправив до Англії. Вони й досі там лежать, на складах у Ліверпулі. Не продані. Я триматиму їх до того часу, коли англійським фабрикам так забракне бавовни, що вони заплатять мені за неї ту ціну, яку я заправлю. Мене не здивує, якщо я візьму аж по долару за фунт.

- Візьмете в той четвер, що ніколи не буде тепер!

- Я певний, що візьму. Бавовна вже йде по сімдесят два центи за фунт. Коли скінчиться війна, Скарлет, я стану багатою людиною, тому що я був завбачливим - даруйте, корисливим. Я казав вам якось, що є дві пори, коли найкраще робити гроші: коли розбудовуєтья країна і коли вона розвалюється. При розбудові гроші робляться повільніше, при розпаді - швидше. Затямте ці мої слова. Може, колись вони стануть вам у пригоді.

- Я дуже вдячна вам за вашу добру пораду,- відказала Скарлет якомога саркастичніше.- Але я її не потребую. Чи ви гадаєте, що мій тато жебрак? У нього досить грошей, щоб вистачило на мої потреби, та й Чарлз залишив мені спадщину.

- Я маю враження, що французькі аристократи міркували точнісінько так само аж до тої хвилини, коли довелося їм драпати на легеньких двоколках.

*

Рет не раз звертав увагу Скарлет на недоречність жалобного її вбрання, коли вже вона бере участь у всіх світських розвагах. Йому подобались яскраві кольори, тож її чорні сукні й креп, що звисав від капелюшка до п’ят, дратували його й смішили. Але вона вперто трималася за похмурі жалобні вбрання, розуміючи, що коли змінить їх на щось світліше до того, як мине належних кілька років, міські кумасі вже й зовсім не дадуть їй просвітку. Та й як вона пояснила б це матері?

Рет прямо їй заявив, що через свій чорний креп вона схожа на ворону, а чорна сукня робить її старшою на десять років. Почувши це нетактовне твердження, Скарлет кинулася до дзеркала пересвідчитись, чи й справді вона виглядає на двадцять вісім років, а не на свої вісімнадцять.

- Я гадав, що у вас трохи інші амбіції, аніж стати схожою на місіс Меррівезер,- піддражнив він її.- І трохи більше смаку, щоб не носити цього бридкого крепу на знак жалоби, якої ви ніколи не відчували. Пропоную вам поби-

тис я об заклад. Не мине й двох місяців, як ви скинете цього капелюшка з вуаллю й надінете натомість якийсь витвір останньої паризької моди.

- Ну ні, як собі хочете, а цього вже не буде,- заявила Скарлет, ображена його натяком на Чарлза. Рет, що саме збирався в дорогу до Вілмінгтона, маючи намір звідти знову вирушити до Європи, розпрощався з нею, зберігаючи усміх на обличчі.

І ось через кілька тижнів одного літнього ранку він заявився до них з кольоровою коробкою для головних уборів у руці і, коли переконався, що Скарлет сама, розкрив її. Там у сповитку з тонкого паперу лежав капелюшок, побачивши який, Скарлет скрикнула: “Ну й краса ж!” - і вхопила його в руки. Вона так давно не тримала в руках - та й не бачила - нових уборів, що він видався їй найгарнішим у світі. Капелюшок був з темно-зеленої тафти, підбитий блідо-зеленим муаром, і мав таку саму блідо- зелену, завширшки в долоню, стрічку, що зав’язувалася на шиї. А зверху цей модний виріб оздоблювало зелене страусове пір’я.

- Ану-но приміряйте,- усміхаючись, сказав Рет.

Скарлет метнулася через кімнату до дзеркала, наділа

капелюшка, відгортаючи з