Юнаки з вогненної печі - Валерій Олександрович Шевчук
Сіли на “двадцятку” й спустилися до Хрещатика, в тролейбусі Лариса тулилася до мене, була й справді як крижинка. Я повів її в “Українські страви” за пасажем — там було найзатишніше, і я сам любив туди вчащати. Ми зайняли столика в кутку, Лариса вже достатньо зголодніла, та й я ще не снідав, отож ми замовили по борщу, шніцелю і, звісна річ, каву. Було тихо й затишно.
— Наморилася? — спитав я турботливо.
— Не було від чого,— сказала вона, активно беручись до борщу.
— Шкода, що мало маєш часу. Побродили б по Подолу, пішли б у Софію Київську.
— Церков мені досить,— сказала атеїстично Лариса.
Уже було після дванадцятої, отже, мали час спокійно пообідати, прогулятися Хрещатиком — і пора було б їхати.
— Люблю незнайомі міста,— сказала Лариса.— Ніхто тебе не знає, і ти нікого не знаєш. Клас!
— Але ж тебе знаю я.
— Ну, ти не рахунок. Що б я робила сама?
Отже, я був “не в рахунок” — дуже мило! Я був тільки для того, щоб вона не відчувала в чужому місті покинутості. Що ж, і це непогано.
— Приїжджай до мене частіше,— сказав я сердечно.— Мені з тобою добре!
— Це вже як вийде! Я від себе не залежу.
— Коли ж будеш залежати від себе?
— Для цього багато чого треба,— загадково сказала Лариса.
— А коли признаюся, що люблю тебе, Ларисо? — сказав несподівано для себе я.
Вона завмерла, не донісши ложки до рота.
— Це виключається,— сказала.— Я люблю Артура, і ти це знаєш.
— Нічого я не знаю! — мовив сердито.
— А Славко тобі не розказував? — здивовано спитала вона.— Ні, Славко не міг не розказати. Та і я про це тобі не раз казала.
— Це правда? — спитав я тихо.
— Правда,— відповіла серйозно.— Ти славний, але з тобою мені важко. З тобою відчуваю себе дурочкою.
— А з Артуром ні?
— З Артуром ні. Він простіший. Окрім того...
— Що, окрім того?
Вона поставила проти мене холодні, я б сказав, безжальні очі й раптом прорекла безцеремонно:
— В тобі мало мужчини!
Я почервонів. Не зовсім розумів, що це таке “мало мужчини”, але трохи здогадувався. Коли жінка має підстави мститися чоловікові, в ньому, можливо, й справді “мало мужчини”, навіть коли б він уродився бугаєм з волячою потенцією. Лариса ж мені мстилася. І тим, що зійшлася з Артуром, і тим, що таки приїхала до мене, і тим, що так холодно й спокійно відкинула мою до неї любов.
Ми замовкли. Настрій було зіпсовано, й обід уже нам не смакував. Між нами раптом виросла прозора стіна, і я вже знав, що це назавжди. Знав, що вона приїхала до мене зовсім не для того, щоб поєднатися зі мною, а щоб подивитися отими холодними й безжальними очима на мою малість і жалюгідність. Хотіла бачити мене приниженим і досягла цього. Ну, що ж, коли так, то так, я особливо не заперечував. Адже в хлопця часом буває інше задоволення: дати жінці відчути над собою перевагу із жалю до неї, хоч, може, це й не так. Ми доїли обід мовчки і вийшли з кафе. Сипався ріденький, плюгавенький сніжок.
— Скільки в мене ще часу? — спитала крижаним голосом Лариса.
— Півтори години.
— Коли хочеш, поїду на автовокзал сама. Посади мене тільки в тролейбус.
— Не бажаєш, щоб проводив?
— Це ти не бажаєш,— сказала безапеляційно.
— Справді,— згодився я.— Але проведу. Тут часом таких провінційних дівчат, як ти, крадуть.
— Можеш зараз хохмити? — поставила супроти мене очі.
— Ну да,— сказав я.— А потім піду й повішусь на гілляці. Із передсмертною запискою про нещасну любов.
— Ті, що вішаються, не хохмлять,— сказала безпомічно.
— Залежить від характеру,— мовив я.— Зрештою, можна й повіситися задля хохми.
І я раптом побачив ще одне диво: губи Ларисині затремтіли, а очі наповнилися слізьми.
— Не проводжай мене! — скрикнула вона й кинулася до тролейбуса, що саме зупинився й відчинив двері. Зрештою, я міг би її й відпустити, бідолашку, але тролейбус їхав зовсім не в бік автовокзалу, а в зворотному напрямку. Через це я кинувся за нею, і тролейбус прищемив мені плаща. Лариса вже встигла пройти вперед, тікаючи від мене, але