Юнаки з вогненної печі - Валерій Олександрович Шевчук
— А де конкретніше?
Я спробував показати. Вона стояла якась тиха й задумлива.
— Тут красиво,— мовила нарешті.— А де ті печери?
— Треба спуститися вниз.
— Гайда! А то тут якось холодно.
— Давай погрію! — мовив я і спробував її обійняти. Але вона, як і того першого разу, коли присягали на братство, різко від мене відскочила, і її личко знову стало спотворене, з хижо оскаленими зубками.
— Не смій! Це тут такого навчився?
— Ну да! — сказав я.— Знаєш, які тут дівчата? Як вогонь!
— То йди собі до тих дівчат!
— І не поведу тебе в печери?
— Нє, чого ж, веди,— сказала незворушно Лариса.— Але рук не розпускай.
— Гаразд! — сказав я так само жартівливо.— Клянусь святими!
І ми пішли в печери. Йшли по напівтемних сутеренах, зупинялись біля поховань, я щось пробував розповідати, але відчував, що мої слова до неї не доходять. Мовчала, тільки розглядалася. Зрештою, незабаром ми вже були на поверхні.
— І це все? — спитала розчаровано.
— Все, куди пускають,— мовив я.— Є ще дальні печери, але вони зачинені. Є також безліч нерозвіданих печер, куди не ходять.
— Але чому?
— Бо вони в неладі, напівзавалені, можуть завалитися.
— Але ж у цих печерах нічого цікавого,— сказала Лариса.— Самі опудала і де-не-де засохлі руки. І кістяків мало. Зовсім не страшно.
— А ти хотіла б, щоб було страшно?
— Ну да! Ти ж сказав: гроби і печери.
— І руки кістяків, що простягаються з темряви, щоб схопити й затягти дівчат.
Але мій жарт повис у повітрі. Лариса йшла побіч задумана.
— Вони малахольні були, що ховались у тих печерах?
— Вважали, що так наближаються до Бога. Покидають цей страшний і жорстокий світ, у якому годі жити, бо на кожному кроці їх чекає спокуса й загроза.
— А коли так не наблизяться до Бога? — спитала Лариса.— А коли того Бога нема?
— Вірили, що наближаються, отже, й наближалися. І твердо вірили, що Бог таки є.
— Жахливо! — сказала Лариса, мерзлякувато поводячи плечима.— По-моєму, вони були малахольні.
— А я їх розумію.
— Ну, ти їх розумієш! — Лариса скривила вуста.— Бо й сам такий! Овечка! І вони були овечки!
— Здається, й овечки живі створіння, і їх також треба розуміти. Божі овечки.
— Але ж для чого? Щоб сидіти в землі й світу не бачити?
— Жахливого світу не бачити.
— І через те творячи жахливий світ собі? Я того не розумію.
— Бо ти повна житейського вогню. А вони пригасали. Пригасали й рятувалися від свого пригасання.
— І гасли. Бом! — сказала Лариса, імітуючи церковний дзвін.
— І гасли,— сказав я.— А себе переконували, що це угодно Богові. Інакше вони побожеволіли б тут. Жили у світі власних візій та вигадок.
— А по-моєму, вони хотіли прославитися. Щоб отут лежати і щоб такі дурні, як ми, дивилися на них і дивувалися.
Повернула до мене лице. Вона, очевидно, й справді змерзла, бо обличчя стало синювате й покрите буберцями.
— Може, й так,— згодився я.— Але скоріше те, що я кажу.
— Не розумію,— мовила Лариса.— Коли людину закидають у тюрму й змушують у ній жити, це ясно, але коли людина сама себе кидає в льох і тішиться з того — незбагненно!
Чудо дивне! Лариса філософствувала. Вперше довелося почути від неї житейські розмисли — невже й вона ставала нудиком? Я так їй і сказав, звісно, жартома.
— Фі! — пирхнула вона.— А тобі краще, щоб я була дурочкою? В тебе всі дівчата дурочки!
— Крім тебе,— сказав я сокровенно.— Хочеш, зайдемо в якесь кафе й погріємося.
— Це цікавіше,— сказала вона.— Заморив ти мене своїми церквами й гробами! Бр!
Ми розсміялися й майже побігли під гору, бо за цей час погода таки змінилася. Сонце зникло, насунули важкі кучмаві хмари, ставало й справді мерзлякувато-вогко, а через це й холодно. До речі, я сам помітив це тільки зараз, бо й тоді, коли ми розглядали дніпровські краєвиди, й пізніше, мені здавалося, ще сонце продовжує світити.