Юнаки з вогненної печі - Валерій Олександрович Шевчук
Біля автовокзалу підхопився. Але коли сходив із автобуса, нога моя натрапила на клаптик льоду, я посковзнувся і гримнув на асфальт. Мене підвели якісь співчутливі руки, я обтрусився, але урочистий і схвильований настрій з мене як рукою зняло — за забобонами, це знак був недобрий. Зиркнув на годинника: скло на ньому було побите, власне, потріскалося аж так, що стрілки ледве проглядали. До приходу автобуса в мене лишалося п’ятнадцять хвилин, а що він часто приходив і раніше, треба було поспішати. Так воно, зрештою, й було: Лариса вже стояла на пероні у білій шубці, чорних штанах і в’язаній шапочці.
— Слава Богу! — сказала вона, йдучи мені назустріч.— А я вже думала, не дістав моєї телеграми.
Наставила мені щічку, і я її чоломкнув.
— Ще п’ятнадцять хвилин до прибуття,— пробурмотів я.
— Ти живеш у країні, де нічого не робиться точно,— сказала Лариса, і я трошки здивувався: досі вона щось проти “країни” не говорила; очевидно, це вже був Артуровий вплив.
— Скільки маєш часу? — спитав я.
— А ти вже рахуєш час, щоб поїхала? — звела вона брівки.— На вечір, якщо тебе влаштовує, мушу бути вдома. Я цю ніч ночувала у Лялі, вона живе недалеко автовокзалу — за теорією, мала б пробути в неї цілий день. Можна зараз узяти квитка?
— Можна,— сказав я, і ми пішли до кас.
— Ні разу не була в Києві,— промовила Лариса.— Скільки тут машин-н-н!
— Кожне місто має свій антураж: машини, вулиці, будинки, люди. А зрештою, скрізь такі самі вулиці, машини, люди й частково будинки. Різниця в ритмі і кількості.
— Відчуваю, що мені тут кошмарно сподобається,— мовила Лариса.— Не будеш дивитися на мене, як на провінціальну дурочку?
— Залежно від того, кого ти вдаватимеш,— мовив я.— В Житомирі я так на тебе не дивився.
— Ну, в Житомирі ти дивився на мене просто як на дурочку. А тут я буду ще й провінційна дурочка, красота!
— Перестань, Ларисо,— сказав я, штовхаючи від себе скляні двері й пропускаючи її вперед.
До речі скажу, забігаючи наперед: Лариса на київських вулицях і справді виглядала провінціалкою, і я навіть подивувався її бездоганному чуттю. Але це знову-таки свідчило, що вона далеко не дурочка, та й я вже давно не ставився до неї, як до дурочки,— її наївна мудрість часом таки вражала.
Хотів, щоб узяла квитка на четверту годину, але наполягла, щоб узяти на другу.
— Але ж за цей час нічого не побачиш! — розчаровано сказав я.
— Побачу іншим разом,— мовила вона незворушно.— Я підневільна істота і залежу від батьків. О шостій мені треба бути вдома.
— Такі вони в тебе деспоти?
— Не деспоти, а я так обіцяла.
Ми взяли квитка й вийшли з автовокзалу.
— А чому не сказала, що ідеш до Києва? — спитав я.
— Бо вони мене не пустили б. Добре знають, що у Києві ти. А з тобою мені заборонено зустрічатися, от!
— Але ж