Юнаки з вогненної печі - Валерій Олександрович Шевчук
Отже, я покинув школу і влаштувався кочегаром в одному із високих будинків, кочегарка й отоплювала його. Саме тоді я зійшовся ближче з Аллоччиним братом Артуром і його калікою-приятелем Славком. Перестрів їх якось на вулиці, і Артур оповів, що в школі мій учинок викликав немало суперечок, що вони із Славком цілком на моєму боці й вітають мій героїзм, що Соф’я Вольфовна казиться і ще з більшою ярістю доказує учням, що російська література “самая лучшая, самая ра-развітая, самая богатая, самая неподражаемая в мірє”, а “русскій народ самий видающійся в мірє” і так далі. “Какіє тіпіческіє черти русского народа?” — питала вона в кожного учня, і всі мали відповідати: “Русскім прісуща смелость, чесность, героїзм, доброта, ум, любов к труду, патріотізм, верность долгу”,— ну і скільки ще хто зможе придумати виключно позитивних рис. Славко при цьому заразливо реготав, звішуючись на костурах, а Артур саркастично всміхався.
Вчителька ж української літератури, теж Соф’я, але Іванівна, кожному учневі задавала інше запитання:
— Під впливом якої літератури розвивалася творчість Шевченка (Франка, Лесі Українки, Грабовського, Панаса Мирного і так далі)?
На це учні неодмінно мали казати готову формулу:
— Творчість Шевченка (Франка, Лесі Українки і т. д.) розвивалася під впливом великої російської літератури,— і при тому робити ягнячі очі.
Славко й на це реготав, аж головою поводив, звішуючись на костурах.
Новини були не тільки такі. Соф’я Вольфовна (ми її називали, як і Соф’ю Іванівну Сопля Вольфовна), чи директор, чи хтось інший, може, молодцюватий Білик, що був у школі парторгом, на мене в КГБ все-таки донесли, бо приходив звідти страшенно мордатий чолов’яга-нишпорка, і цей нишпорка в директоровому кабінеті розпитував про мене учнів, зокрема Аллочку і Артура — їм стало відомо, що з Аллочкою я трохи дружив. Мордатий розпитував, чи не говорив я ще чогось “анти” — хто що там наляпав, хто знає, але Артур сказав, що нічого від мене “анти” не чув і що, взагалі я дуже високої думки про “партію і правітільство”, а особливо про космонавтів.
— Та ти що? — здивувався я.
— Ну да, я люблю хохми,— сказав Артур, а його приятель Славко аж заливався від сміху, звішуючись на костурах.
— Про “партію і правітільство” він подумав, що я заливаю,— мовив Артур,— а про космонавтів повірив.
По тому Артур дав мордатому клятву, що нікому про цю розмову не розказуватиме, тож був відпущений з миром.
— Тобою, бач, поважні дяді зацікавилися,— підморгнув Артур.
— А що Аллочка?
— В Аллочки сам спитай. Вона свято виконує обіцянку про розмову з дядями нікому не слова! Серйозна дівчина!
Оте “серйозна дівчина” було сказане із глумом. Я теж запримітив: вона надто серйозна, аж прагматично, запрограмовано серйозна, із тих, котрі від засвоєних догм буття не відступають. Зрештою, мені таки довелося з нею зустрітися, і цього разу випадково — то була наша остання відверта розмова, як людей, котрих щось зв’язувало, по тому ми тільки віталися, а коли й перекидалися якимсь словом, то принагідним, поки не перестали робити й це.
— Правда, що ти покинув школу? — спитала вона, а добре ж це знала — ми вчилися в одній школі, хоч і не в одному класі, вона була на рік