Юнаки з вогненної печі - Валерій Олександрович Шевчук
— Ну да,— сказав я.— Як і всі кочегари-інтелектуали.
Вона пирхнула й пішла в парадне, а я знову відчув осінь, яка застукала мені в серце, як попіл Клааса...
Жахливо не хотілося йти до школи забирати документи, бо там я мав зустріти пісні фізіономії своїх учителів — жоден із них не був світлою особистістю, хоч деякі добросовісно виконували свої обов’язки. Але піти було треба, бо я хотів продовжити навчання у вечірній школі, а школу таки закінчити. Хоч яка була та наука убога, маю на увазі гуманітарні предмети: дурна, схоластично-догматична, яка мала не так розвивати, як ідеологічно викривлювати наші мізки, я вчитися все-таки хотів та й був зовсім непоганим учнем, хоч учительки не любили мене за каверзні запитання та вільнодумство.
Підходив до школи з важким почуттям: ось вона, двоповерхова, з широкими вікнами, уже чужа мені — дихала тими вікнами нудьгою уроків (я навіть бачив через вікно нижнього поверху вчительку й дітей за партами — вчителька безгучно розтуляла й затуляла рота, а хтось із передньої парти дер руку). У дворі муштрував старшокласників молодцюватий Білик — хлопці намагалися ступати стройовим кроком, а Білик біля них підстрибував, як м’ячик, і репетував. Я не бажав зустрічатися з Біликом (Дундуком, як ми його прозивали), тож почекав, поки він віджене стрій у дальній куток двору, а тоді пройшов у чорний хід — парадний сьогодні зачинений. Коридори були порожні, і я безперешкодно дістався до кабінету директора.
— Все-таки надумав покинути школу? — спитав той офіційно.— Да, історія вийшла некрасіва.— Він почухмарив біля вуха ручкою.— Ото послухався б мене, вибачився б перед Соф’єю Вольфовной і дотяг би учбовий рік — скільки його залишилося! А тепер...— Він махнув рукою, очевидно, хотів сказати, що після відвідання дядь із Миколаївської, мені таки треба зі школи піти, інакше мене з неї могли вигнати, чи що? Але він цього не сказав, а тільки зирнув на мене, ніби щось хотів вивідати, а може, навіть співчував, і знову махнув рукою.
— Перейдеш у вечірню? — спитав, ніби відчував переді мною якусь вину.
— Побачу,— відповів я ухильно, бо навіщо їм знати про мої плани.— На роботу я влаштувався.
— Не було ускладнень? — спитав тривожно директор.
— Та ні,— сказав я: знав, що він має на увазі. Славко розповідав про злобну мстивість тих “дядь” із Миколаївської: вони не дають людині влаштуватися на роботу, а потім переслідують її, як тунеядця, що не бажає працювати. Але в мене такого не було, принаймні ніхто з них зі мною поки що не розмовляв.
— Добре, йди, секретарка тобі документи видасть,— сказав директор.— Може, це ти правильно зробив, бо...
Знову не доказав, але небагато треба, щоб зрозуміти: бо інакше в школі не дали б мені спокою, і я раптом побачив, що цей сухий, суворий чоловік, якого ми всі боялися, по-своєму мені все-таки співчуває, але й він безсилий, бо і йому на шию вдягнуто нашийника, може, трохи з більшою пряжкою, як у мене чи в учительок, а може, на тій пряжці є і якийсь узорець. І так дивно було мені уявляти директора в ошийнику і з ланцюгом-мацаком спрута, що я не стримався і усміхнувся.
— Якось воно буде,— сказав.
— Та вже ж буде,— сказав директор й зануривсь у свої папери — оту тоненьку ниточку, яка так несподівано нас об’єднала, було обірвано.
Вийшов у коридор, притому так нещасливо, що наскочив на Соф’ю Вольфовну — вона гнала своє громіздке тіло коридором. Зирнула на мене звисока і не без презирства, але до неї я не привітався. Вона засопла, звела голову — її шию оперезував грубий ошийник,— мала масивне підгарля,— і погнала могутню тушу далі.
— Пока, сіячко темного, недоброго й дочасного! — прошепотів я їй услід, і вона ніби почула мій шепіт, хоч була задалеко: раптом спинилася, смикнулася, ніби хотіла повернутися, але, очевидно, передумала, бо знову пішла, ніби солдат, круто повернула “лєвоє плєчо вперьод”, як скомандував би її чоловік, молодцюватий Григорій Якович Білик, і ніби в стіну увійшла, щоб навіки вийти з мого життя і навіки залишитись у ньому згустком тьми.
Думав про це, йдучи зі школи, навіки її покидаючи і не маючи до неї найменшого сентименту: жоден із учителів не залишив у мене ані краплини світла. Ті, що викладали технічні дисципліни, були ніби самі складені із чисел, формул, фізичних явищ, реакцій хімічних і фізичних, математичних сполук та понять — я колись навіть, жартуючи, намалював був, хоч малював кепсько, отак учительок математики, хімії та фізики. Учительку математики я склав із цифер, чотирикутників, трикутників, паралепіпедів, зрізаних конусів, кубів, рівнянь і тому подібне; учительку фізики із електричних дротів, сполучених посудин, схем і латинських літер; учительку хімії з пробірок, хімічних формул і речовин; учительку анатомії, зоології і ботаніки з різних звірів, голів, лап, хвостів, гілок дерев, що були навішані на людський кістяк — зрештою, й місія їхня була нести нам не світло духу, а прагматичне знання. Духовне світло мали б нам нести учителі літератури та історії, але вони мали на шиях особливо грубі ошийники і вчили нас не любові, а ненависті, не співчуття, а нетерпимості: боротьба, боротьба, кров, вороги, знищення, помилки, націоналісти; позитивний той, хто нищить, негативний, хто обороняється перед нищенням; класове, партійне, абстрактний гуманізм — це погано, класовий гуманізм — це так, це, зрештою, те, що нам корисне, байдуже, що при цьому чиниться; переможець славиться, переможений ганиться,— ось і все коло їхніх смислових понять. Я озирнувся. Білик все ще ганяв старшокласників. Активний, завзятий, крикливий: “Лєвоє