Юнаки з вогненної печі - Валерій Олександрович Шевчук

До речі тут розказати, як вони познайомилися. Було то на міських шахових змаганнях, вони опинилися за однією дошкою. Розіграли початок, а тоді Славко сильно задумався над черговим ходом.

— Слухай,— сказав раптом, пересунувши фігуру.— А ти знаєш, хто ти такий?

— По-моєму знаю,— сказав Артур.— Той, що хоче виграти в тебе.

І зробив хід.

— Мда! — сказав Славко і задумався.

— А чого ти хочеш досягти в житті? — спитав і зробив хід.

— Хочу стати генерал-майором запасу.— сказав Артур і пересунув фігуру.

— Чому запасу? — спокійно спитав Славко, смокчучи пальця.

— Щоб не бути справжнім генерал-майором.

— Гм,— мовив Славко і зробив хід.— А чому не хочеш ним бути?

— Щоб не вбивати дикої качки на полюванні,— буденно мовив пересуваючи коня, Артур.

Славко забув про шахи й подивився на Артура сивими очима.

— А що таке тоді полювання? — спитав він.

— Це коли вбиваєш ти, щоб не вбивали тебе.

— Отже, робимо висновок,— сказав Славко.— Той, що вбиває іншого, стріляє не в іншого, а в самого себе. Правильно я зрозумів твій софізм?

— Ну да,— сказав Артур, беручи у Славка пішака.

— А коли ти не хочеш убивати качки, то не хочеш убивати й себе. Правильно?

— Абсолютно! — сказав Артур.

— Пропоную нічию,— мовив Славко й додав, по-змовницькому підморгуючи.— І не вбиватимемо качки.

Вони встали, потисли одне одному руки, змішали шахи і стали друзями. Принаймні так мені оповідали, коли не брехали, в чому я також мав підозру. Неясним у цій історії лишилося одне: причому ж тут дика качка?

І ось вони сидять у мене в кочегарці, двоє софістів і розумників, Славко — на ящику, де він проголошує монологи, а Артур на розхитаному ослінці, який дико рипить, коли хлопець рухається.

— Ми живемо у світі абсурду,— почав свого другого монолога Славко,— де все в чудернацький спосіб перекинуте з ніг на голову. В людей забрано елементарну свободу, вони ніби кролики, запхнуті в клітки, а їм кажуть, що вони найвільніші у світі, адже їм дають волю дихати крізь гратки. Кролик у клітці справді вільно дихає, але що з того, коли він з неї вийти не може? Нас на кожному кроці учать ненависті, підозріливості, учать марширувати, стріляти, день у день славлять проминулу війну, а кажуть, що ми найгуманніше суспільство. Тобто ми вільні через те, що в нас немає жодної свободи, а гуманісти через те, що в нас ніякого нема гуманізму. Тому й заперечуємо так званий абстрактний гуманізм, а вигадали гуманізм класовий: добре те, що корисне й підхлібне нам, а лихе те, що тим, котрі нами керують, некорисне і непідхлібне. Ми проголошуємо свободу совісті, щоб руйнувати храми і переслідувати тих, хто хрестить дітей і вінчається в церкві; до речі, сама церква, яку нищать, подає, куди належить, відповідні списки. Ми проголосили свободу мітингів і демонстрацій але тільки на ті, на які зганяють, але не на які люди йдуть своєю волею. Проголошуємо рівність і дружбу народів, але тільки для того, щоб вони зникали й розчинялися в “русском морє”; і вони, щасливі, зникають і розчиняються. Кажемо про свободу праці, а коли людина не хоче працювати, садимо її в тюрму за неробство. Оце і є абсурд, і ім’я йому — діалектика. Геніальний у своїй простоті й нелюдськості винахід. Заперечення заперечень і інша казуїстика. В результаті всі — як трава, яку косять на газонах косилкою. Тільки підросте, тільки викине суцвіття, і уже — джиг, джиг, і летять голови трави, а лишаються прикорні, які струнко вилаштувані, щасливо зелені, але абсолютно нездатні витворити насіння. Безглуздя у нас називається вищою мудрістю, зрештою, це придумали ще християни: найвища мудрість — у глупоті. Заперечуючи Бога, створюємо десятки тисяч ідолів, недавно двоіпостасних: людини лисої і людини зарослої волоссям, а через це і з низьким лобом. Уявляєте, як це здорово придумано: один із низьким, а другий із високим лобом, коли лисину вважати за лоб. Тепер ми зарослого волоссям і з низьким лобом викинули на смітники, а лисого залишили, бо легше довести, що в лисого високий лоб, ніж у зарослого волоссям, отже, в того лобатого й мудрості багато. Оце також абсурд, тобто маємо абсолютний розум, зведений до цілком безглуздого. Абсурд цей, як вода в порах землі, але ніхто не думає, що вода ця отруйна. А все тому, що мріючи про світле майбутнє, ми проливаємо море крові й удобрюємо землю трупами. Це теж абсурд, а щоб він був доступніший до розуміння, з дня у день товчемо в голови повне безглуздя, щоб людина повірила — воно вищий вияв розуму. Грається велика комедія, жахлива комедія, трагічніша за будь-яку трагедію, бо в основі її єдина істина — абсурд. І поступово ми з ним звикаємося, ідолам вклоняємося, відчуваємо радість і щастя, що ми прикорні, зелені й виструнчені, й ідемо святковими колонами по начиненій трупами землі — б’ють барабани, і гримлять фанфари, і стоїть квадратна постать на трибуні, в квадратному капелюсі з чотирикутним обличчям, яка вигукує лозунги, дивлячись на юрбу по-диявольському щасливими очима, а юрба щасливо відповідає і захоплено цвіте усмішками. Проповідь закінчено.