Юнаки з вогненної печі - Валерій Олександрович Шевчук

Ми прислухалися. Вогонь у печі і справді гуготів. Сердито, натхненно, задоволено. Вогонь для біблійних юнаків.

У вільний від роботи час я любив блукати самотою вулицями, бо хоч Лариса й оголосила, що вона моя подружка, насправді ми були просто знайомі, причому на початковій стадії. Я проходив повз незугарний будинок сучасної побудови з рекламою: “Купуйте натуральну каву!” — горіли літери, горіла чашка із струменем пари над нею, горіла побіч зелена пальма, як нагад про екзотичні краї, де та кава росте; інколи щось у рекламі псувалося, і горіла вона частково, наприклад, без пальми, чи без чашки, чи без кількох літер; я йшов хідниками, вдивляючись у лиця, що напливали на мене, як спалахи тієї-таки реклами,— обличчя, які я колись бачив, і такі, які побачу тільки раз. Вулицею повз трамвай, і там теж було повно облич; трамвай був старий, можливо, й довоєнний, бо тремтів, деренчав, а на повороті роздирливо вищав. Хідники вимощено камінням, і між них росла майже розтоптана трава, яка все одно росла,— я любив ці вулиці, які ввечері блідо освітлювалися ліхтарями, мені було смутно-самотньо, але той смуток здавався прекрасним; я любив, як палали, освітлені тим блідим світлом, дерева, і, коли наступав на леглого листка, мені здавалося, що той зойкав під підошвою. Хотілося самоти, а коли зустрічалися знайомі, я тільки на хвильку зупинявся, але ніколи до них не доєднувався — мене вабило йти і йти, занурюючись у прохолодні хвилі, а коли ставало нестерпно між самоти, я звертав на Михайлівську, де гуляла молодь,— місце, де можна було загадково перезиратися з дівчатами і де вважалося цілком пристойним отак просто підійти до дівчат (а вони самотою не ходили) і почати баляндраси, хоч це були й незнайомі дівчата. Знайомства тут зав’язувалися елементарно і без особливих церемоній, так само, як і на танцмайданчику чи на центральній алеї парку. Але я і в гадці не мав зав’язувати знайомств, мені складало особливе задоволення пливти між дюдей, бо це була здебільшого сама молодь, побачити й таємно вразитися якимсь чудовим личком, мимохідь зустрітися з палкими очима, спалахнути на мить і відчути, що так само спалахує власниця тих очей, і попливти далі — в простій лексиці це називається “стріляти”. Одну із тих дівчат я по-особливому виділяв. Вона гуляла вечорами із батьками: батько із інтелігентним тонким обличчям, в окулярах, мати ще й тепер гарна, але вже огрядна, а між них, як між двох левів, ступало справдешнє диво, чорняве, кучеряве, спокійне тим загадковим дівочим спокоєм, який незвідь-чому хвилює. Ми обов’язково зустрічалися очима і тримали погляди зіткненими довше, ніж годилося, а коли розходилися, я відчував жаль. Коли ж знову здибувалися, спалахувала радість, хоч я чудово знав, що з цією дівчиною ніколи не познайомлюся і ніколи до неї не забалакаю, бо нам судилося з нею тільки отак освітити одне одного на короткий час, щоб потім розлетітися й навіки розчинитись у тому часі. Так воно, зрештою, і сталося; згодом, коли я виїхав до Києва, вже ніколи не зустрічав її на вулицях рідного міста в час приїздів, бо вона, можливо, також подалася кудись у світ, але її чудовий образ навіки відбивсь у моїй пам’яті, очевидно, для того, щоб вряди-годи освітлювати свій будень, який так просто й нещадно з’їдає все добре, піднесене й поетичне в нас, убиває відчуття казки, а людина без відчуття казки не є людиною, вона потрібна й тим, хто має сумну долю перетворитись у стандартну людину, як в неї перетворився і я...

Я йшов по Молочанівській вулиці, перейшов на Пушкінську, а тоді бульваром подався до парку, потім — до танцмайданчика, біля якого зупинився й довго дивився на нуртуючий гурт — усі ці хлопці й дівчата витяглись із своїх хат і квартир, тобто із нір своїх, почувши неясний, але владний погук голубого спрута, і це він пригнав їх сюди голубими батогами, і це він парував їх і ліпив одне до одного, закручував голови й забивав їх барвистою ватою танцювальної музики, це він гнав шалено по їхніх жилах кров, робив їх дурними й захопленими і ганяв, ганяв, примушував крутитись у вихорі, примушував палати дівочі щоки і запалюватись вогнем юначі очі. Отож уся та юрма важко, одурманено товклася за дерев’яною огорожею, як на бенкеті під час чуми, вся та юрма була обплутана невидимими нитками-мацаками того спрута, юрма забувала про все на світі, крім одного,— товктися за дерев’яною загорожею, як ті легендарні танцюристи, що їх було проклято безупинно до кінця життя танцювати, аж поки не падали мертві й не розпадалися на частини.

Отож я залишив той танцювальний вир гопцювати до кінця свого життя, а сам відступив у залиті рідким і блідим світлом алеї, і на мене осипалося листя осінніх дерев. Я вийшов із парку і через завулок перейшов до Петровської, де була лікарня, що височіла на глиняному горбі, і мені здавалося, що й лікарня, як і танцмайданчик, також барометр часу, бо саме там умирають і народжуються. Народжуються із криком відчаю, ніби прочуваючи, у який складний і страшний світ мають увійти, і вмирають із стогоном відчаю, бо не хочуть покидати життя, хоч яке не є воно безглузде і абсурдне. Більше того, хапаються за нього з незбагненною відчайністю, хоч кожен носив у ньому ошийника, кожен був обплутаний мацаками спрута, і це тому, що буття є буття, а будь-яке, навіть відчайно-сумне буття все-таки вище, ліпше й принадніше небуття, навіть коли віриш, що тебе чекає в небутті рай. Отож я ступав по кам’яних плитах хідника Пушкінської вулиці, тінистої, слабко освітленої, побитої іржею дерев, із запахом тліну, наливався й напивався тим тліном. Думав тоді про Славка з його каліцтвом та мудрістю, про Артура з його нервовим шуканням істини, про Ларису з її неспокоєм — до речі, в час наших серйозних розмов вона сиділа на