Юнаки з вогненної печі - Валерій Олександрович Шевчук

яскраво спалахнула проти сонця, ударилась об воду і стрілою пішла на дно, а ми рушили додому. Потім батько відіслав мене гуляти, і вони провели з матір’ю довгу нараду, про що, зрозуміло, але що саме вони говорили, я так і не взнав. Однак, коли повернувся додому, батько зустрів мене блідою усмішкою і підбадьорливо кивнув, а мати на мене й не дивилася, очі в неї були заплакані, а під ними червоніли мішки, як це бувало, коли вона довго сварилася. Але згоду її на те, що я можу школу покинути, було одержано — батько впливати на неї вмів. 3

З Аллочкою мої стосунки складалися химерно й плутано. Після того епізоду з трамваєм Артур таки розповів про те батькам, і ті, як я вже казав, рішуче заборонили дівчинці зі мною зустрічатися — ми по тому тільки інколи входили у балачки і взагалі вели себе так, ніби в нас нічого й не було. Зрештою, це й правда, бо ті кілька зустрічей, які ми мали,— просто спільні прогулянки, що нічого не значили. Але то було аж два роки тому, ми були тоді восьмикласниками; в дев’ятому класі ми стали зовсім чужі, я тоді закохався в іншу дівчинку, яку любив таємно і пристрасно, марив нею й тужливо дивився в її бік, але вона на ті мої поклики не відповіла, а почала ходити з хлопцем саме того типу, який я ненавидів: самовпевнений, гарний — я відразу ж збагнув, що я йому не суперник, і любасний вогонь до дівчини, її звали Женя, в собі погасив. Тоді доля знову звела мене з Аллочкою, притому справді звела. Було це під кінець дев’ятого класу, вдарила раптова й сильна гроза, і я, рятуючись од дощу (повертався зі школи), заскочив до аптеки на Андріївській вулиці (її тоді називали Військових таборів). Ця ж гроза загнала в аптеку й трохи змоклу Аллочку.

— О,— сказала вона,— і ти тут!

— Обляпаний і обдрипаний,— мовив я.

Вона уважно на мене подивилася.

— Щось по тобі непомітно. Це я обляпана.

— Чудово,— сказав я.— А що, як нас знову побачить твій брат?

— Він уже не такий вредний,— засміялася Аллочка.— Бо сам ходить із дівчиною.

Ми подивилися одне на одного довгими поглядами, а хлопцеві й дівчині небагато треба, щоб порозумітися. Стояли ми біля вхідних дверей, аптекарка поралася в приміщенні за склом, виготовляла ліки, отож могли вільно розмовляти, бо вже коли доля когось зводить, то вчинить так, щоб в аптеці не було відвідувачів.

— Ну а ти? — спитав тихо я.

— Що? — звела великі очі Аллочка.

— Ні з ким не ходиш?

— Ні з ким,— засміялася вона. За цей рік вона виросла й покращала, з’явилась у ній якась спокійна принада, а дитячого ніби й зменшилося.

— А зі мною не хотілася б зустрітися? — спитав я, хвилюючись.

— По-моєму, тобі подобається Женя,— з якоюсь ураженою впевненістю проказала Аллочка, і я аж рота розтулив: а звідки їй про це могло бути відомо, коли Женя була моєю таємною любов’ю і про це я ні перед ким ані духом не прохопився. Аллочка ж на мене не дивилася, а на двір, на дощ, на спалахи блискавиць, на мокрий брук, на хату навпроти, на дерево, що аж пригиналося, так обтріпував його дощ, а воно, як курка, покірно стояло й мокло,— ні, ці дівчата бувають дивовижні.

— Хіба не знаєш, що Женя ходить із Пісоцьким? — спитав я.

— А тобі ж вона подобається?

— Дурниці,— розсердився я.— Ні до чого вона мені!

— Ясно, що ні до чого, коли вона ходить із Пісоцьким,— згорда сказала Аллочка.

— Хочеш, буду дружити з тобою? — тихо спитав я.

— Ні! — сказала Аллочка і раптом рвонула на дощ.

Я стояв і дивився. Дощ був ніби зелений, а може, це він ішов на тлі зеленого. Я дивився, як Аллочка біжить хідником, швидко мокнучи, і чомусь був упевнений: коли б побіг за нею, то вона, може б, і змінила своє: “Ні!” Але я за нею не побіг, бо мене незвідь-чому омила хвиля печалі і вперше навідало почуття неповноцінності, бо ті дівчата, які мені подобалися, навіть не дивилися в мій бік, бо й не мав я такої сили, щоб іти нахрапом і ломити їхню байдужість, як ламає бик загорожу; окрім того, і її батьки ставляться до мене негативно; окрім того, я вельми сумнівавсь у власних притягальних здібностях; окрім того, мені чітко було сказано: “Ні!”, а коли так, не малосильність, а гордість не дозволяла мені кинутися за нею. Отож я вирішив забути її, бо навіщо мені було домагатися людини, яка не хоче нічого зі мною мати. Був я тоді наївний і зелений і не розумів, що дівоче “Ні!” — це все одно, що “Так!”, отож і омивався смутком у дверях аптеки, і так незатишно й самотньо мені зробилося, що і я вийшов на дощ й повільно пішов додому, мокнучи і відчуваючи неприкаяну від того насолоду, бо я був одторгнутий, бо я