Незбагненне серце, том 2 - Ірина Вільде

Застаємо письменника за рукописами. Трохи ніяково, що перешкодили в роботі. Але ввічливість, з якою вітає нас письменник, розвіває всякі сумніви. Кілька слів – і ми відразу наче добрі знайомі. Кажемо, чого прийшли.

– Про Франка різне говорять тепер... але треба вміти відрізнити Франка-людину від Франка-творця... У приватному житті був це любий, золотий чоловік. Було справжньою насолодою поговорити собі з ним: не одного можна було навчитись...

Зворушлива була його любов до дітей. Пригадую собі, верталися ми фірою раз з прогулки з Краснопущі під Бережанами: я з двома синами й Франко. Франко брав їх на руки, хоч хлопці були вже досить великі; вколихуючи, співав їм колисанки, аж хлопці поснули.

Його подружнє життя не було щасливим, і це дуже погано відбилося на його рівновазі духу. Я й не дивуюсь, що при кінці свого життя цей великий чоловік починав уже тратити притомність духу.

Пригадую собі, що на одному з'їзді письменників якимсь чином знайшлася і його перша велика любов – Ольга Р[ошкевич]. Франко багато зусиль вложив в освіту тієї дівчини, засипав її все книжками, й дівчина прихильно відносилася до нього. Але батько дівчини, з тих, що на себе «ми» говорили, оперся, що не дасть доньки за «соціаліста». Отож на тому з’їзді зустрілись вони (обидвоє вже одружені). Ми стояли збоку й не могли налюбуватись тією сценою: я ще ніколи не бачив Франка з таким сіяючим лицем, ще ніколи не бачив так багато щастя на його обличчі, як тоді, коли розмовляв він з тією жінкою.

– А Франко як критик, – питає пан І. 3., – чи справді був таким безоглядним, як про нього говорять?

– Гм, як би то вам сказати… мав свої, що так скажу, настрої... хоч і це не без причин. От хоч би таке. Будучи ще студентом, дістав я був працю в «Просвіті»... І ось, переглядаючи книгу членів, натрапив на таке: «Іван Франко того й того дня виключений з членів». І за що? – питаю я вас. Адже ж тому самому Франкові, якого виключили з членів «Просвіти», російський уряд запропонував професорську кафедру в університеті в Дорпаті, але він не прийняв цієї посади, бо, як мені казав: «Хочу працювати серед своїх і для своїх».

Мені самому, якби не Франко, й не снилося б бути письменником. От написав був я кілька статей до «Діла» із моїх босняцьких споминів. Зустрівшись зі мною у Львові, каже мені Франко: «Пишіть дальше: це має літературну вартість».

Франко стояв тоді на вершині своєї слави, й таке признання з його уст подіяло на мене так, що я почав писати. Перша моя річ «Образа гонору», прийнята, як чергова книжка для народу, була нагороджена премією 50 гульденів з фундації Дубравського. Опісля скортіло мене післати на конкурс «Зорі» мою більшу повість «Олюнька». На мою велику радість, дістав я від покійного Євгена Олесницького письмо, що мою повість поставлено на першому місці та що в жюрі над тим конкурсом був і Франко. Він же написав таки в тій «Зорі» дуже прихильну критику на «Олюньку». Яке ж було моє здивування, як за кілька літ прочитав я, вже не тямлю де, іншу критику Франка на «Олюньку», що то, правду кажучи, не є нічого, хіба збірка різних епізодів, пов’язаних з собою...

Кажу: мав як критик свої настрої... Мені вони вийшли на добре... А може, на зле? – посміхається Андрій Чайковський. – Бо з того часу, як Франко защепив у мене письменницького бацила, не можу вже його позбутись і, мабуть, до самої смерті не позбудусь уже... Але от пригадую собі, що Галіп з Буковини, молодий чоловік, написав був побутову повість з життя буковинських студентів і надрукував її. Франко так «зрізав» ту повість і її автора, що той чоловік ніколи більше в житті й стрічечки не написав... А прецінь чоловік був ще молодий... й годі було передбачити, що з нього ще виробитись могло б...

Оповідає нам письменник один веселий епізод, як то, будучи в гостині разом з Франком в монастирі в Краснопущі (тоді ще не зреформованих оо. василіян), ледве одобрухали вином ігумена, що не хотів їм показати своєї бібліотеки. Андрій Чайковський був з синками. Хлопчики захопились старими розбитими органами, а «непримиримий» ігумен розсівся з ними на підлозі й давай бавитись собі з дітьми. Франко тим часом нишпорить у бібліотеці, що в неладі розсипалась по шафах, ба навіть по підлозі. Ось прощаються з ігуменом й виходять з монастиря. За брамою Франко стиснув мене під руку і з тріумфом показує рукопис: попросту викрав від ігумена. Була це інструкція, як призивати бога, з якимись кабалістичними знаками на старому сірому папері. Франко зараз же пригадав, який то папа заборонив був поширювати ту єресь.

І ще один, і ще один епізод з життя Франка затримує нас понад міру пристойності довго у ввічливого господаря. Направду ніяково стає перед розпочатим писанням на бюрку письменника. Поглипуємо на рукопис і нарешті збираємося відходити.

Андрій Чайковський догадується про наше німе питання й сам відповідає:

– Викінчую велику фантастичну повість, не знаючи, чи знайду видавця, бо повість з деякими ознаками сатири.

Ще раз прощаємося й дякуємо. Не знаю, за що більше: чи за уділені спомини про Франка, чи за ту щиру ввічливість, якою зустрінуто нас у цьому домі.

Р. S.

Щодо мене особисто, ніколи не забуду тої уважливості й сердечності, з якою сеніор наших письменників віднісся до мене, початкуючої робітниці пера. Дійсно, варто працювати й боротись з усякими перешкодами на цьому важкому шляху, коли чуєш такі теплі слова заохоти.

1934

КІЛЬКА ДНІВ НА ЗЕЛЕНІЙ БУКОВИНІ

У О. Кобилянської

Було це при кінці лютого. Якраз у ті теплі сонячні дні, що пахли пролісками й провесною. Згори ллялося тепле «буковинське» сонце, а під ногами дзюрчали калюжі, й тому Буковина не була в той час «зелена».

Але в моїм серці вона вічно зелена й вічно весняна. І тому скільки разів я приїжджаю до Чернівців уже як «вигнанець» з рідного краю, не можу не хвилюватись на сам вид міста, яке зробило колись мою найпершу молодість такою багатою.

[...] Соромно признатися: так багато вже років маю, а оце перший раз на буковинській землі маю з’явитися серед громадянства як громадянка. Це програма на пополуднє.