Незбагненне серце, том 2 - Ірина Вільде
Колись, будучи ще підлітком, зачитуючись творами Кобилянської, я просто не могла уявити собі, що їх могла писати «жива» людина. Так добре пригадую собі: два тижні «обшахровувала» я на зшитках маму, заки зложила собі на поштовий значок (нізащо в світі не була б призналась комусь до цього!) і написала до Кобилянської листа. Прохала дозволу організувати гурток дівчат і назвати її іменем. Потім... чекалося на відповідь: день, два, три, чотири, тиждень – і врешті прийшов синій листок. Як добре мусила знати письменниця душі молодих ентузіасток, коли в листі висловила своє побоювання, щоб я не розчаровувалася її простим способом листування, бо письменники одні люди в своїх творах, а другі в приватнім житті. Але куди мені до розчарування! Я була така зарозуміла, що лист прийшов на мою власну адресу, що навіть не дуже радо поділилася тою вісткою з своїми подругами, які теж мали якесь право до того листа, бо ж належали до «гуртка імені Ольги Кобилянської». (До речі, гурток той не був ніде зареєстрований ані записаний. Увесь його правильник і закон носили ми в своєму серці).
Другий мій поворот до творів Кобилянської (шоста, сьома гімназійна) приніс уже деякі сердечні задраснення в наслідках: під впливом характеру Наталки Верковичівни з «Царівни» я зірвала з своїм хлопцем. Написала була навіть в останнім листі до нього: «Зустрінемося знову, як ви осягнете своє «полуднє».
Такі сердечні операції не робиться безболісно. Але я хотіла «характером» бути, хотіла бодай трохи наблизитись до того ідеалу модерної жінки, яким у той час була для мене «Царівна».
І всі ці спомини так яскраво ожили в серці тепер – по дорозі до мешкання Кобилянської. І відразу, що мило впадає в вічі, це – візитівка на дверях по-українськи. Там чомусь українці послуговуються здебільша візитівками в німецькій азбуці.
У вітальні застаю свого «шефа» – вп. п. О. Кисилівську, яка заїхала до своєї приятельки. Відрадніше стає.
– Бабця зараз прийде,— заявляє маленький «внучок» по братові пані Кобилянської.
Занадто була я перейнята самою свідомістю близької зустрічі з письменницею, щоб тепер могла сказати щось про саму обстановку хати. Одне тільки осталося в пам’яті: в тій кімнаті, в тій просторій кімнаті якось так інакше, так зовсім інакше від усіх віталень, що в них доводилося мені бувати на Буковині.
Врешті ніби шелест, відчиняються двері, й у них стає Ольга Кобилянська. Така, як бачимо її на портретах з останніх років. Я не можу говорити: все те гарне, що хотілося б сказати, що стільки років носилося в серці, – подівається десь так, що його у словах віднайти не можу. Тільки коли нахиляюся, щоб поцілувати ту благословенну руку, очі мої не видержують напору сліз зворушення, і мушу приховати долонями лице, коли не хочу соромитися своєї «слабкості».
Потім стає так ясно й дивно водночас, що ця надзвичайна людина вміє так легко говорити про звичайні речі.
Про що ми говорили? Які думки висловила велика письменниця? Я була занадто схвильована, щоб сьогодні могла подати їх в якійсь системі.
В розмові з великими людьми буває так, як у розмові з кимсь дуже близьким серцю: забувається зміст слів, а остається саме враження від них, що освічує і гріє серце.
Скаржилася письменниця, що не доходять до неї з Галичини ні українські газети, ні книжки. Була мило вражена звісткою про прихильні рецензії на «Апостола Черні». Коли що ж? Не читала їх.
«Чудом» дісталась їй до рук книжка Н. Королевої «Інакший світ». Дуже хвалила. Особливу увагу звернула на гарну мову. Гостина затягається над сподівання довго. Прощаюся. Іду і маю з собою запрошення, що всю сповняє мене радістю й гордістю!
– Як стане вам часу, то ще конечно зайдіть раз до нас.
Але часу на нього не стає. Чи ж зле було моє порівняння зустрічі з великими людьми з зустріччю з кимсь коханим. Скільки разів чулося чи читалося: «Як час позволить, то ще вступлю до тебе, кохана».
А час поставив своє «veto». І «він» не вступив. Я теж, незважаючи на те, що з чотири дні мала перед собою, не вспіла вже заглянути на вул. Одобиску.
1937
ОЛЬГА КОБИЛЯНСЬКА ЗБЛИЗЬКА І ЗДАЛЕКА
Після вісімнадцяти літ вигнання і гіркого емігрантського хліба, приїхавши в рідні Чернівці, я – річ зрозуміла – розгубилась трохи. І заким ще вирішила, куди мені скерувати кроки, я купила свіже число «Радянської Буковини». Звідки і довідалась, що радянська визволена Буковина готується до вшанування 55-річчя літературної діяльності Ольги Юліанівни Кобилянської.
Славно! Останній акт життєвої драми цієї великої людини, на злість ворогам, кінчається бадьорим, визвольним акордом. Злостива доля була таких велетнів українського народу по цей бік Збруча, як Іван Франко, Василь Стефаник, що, віддавши увесь свій труд для народу, на схилі життя поневолі мусили були сходити в тінь. Але те минуло назавжди.
Ольга Кобилянська – це нове життя, це радянська влада, звільнена Північна Буковина.
Саме 53 роки тому Іван Франко одержав одного дня досить грубий пакет, адресований гострим «готичним» жіночим письмом. Новела, підписана невідомим в літературі прізвищем, але чому такий заголовок: «Вона вийшла заміж»?.. Невідомо, чи прочитав уважно, мабуть не зовсім, бо не був би такою легкою рукою відкинув перше оповідання Ольги Кобилянської, писане українською мовою.
Німецький критик, якому надіслала Ольга Кобилянська це саме оповідання, хоч так само не прийняв його до друку, проте бодай не знеохотив молодої авторки своєю байдужістю. В листі своїм до Кобилянської пише редактор Мамрот, що попри недотягнення, які має оповідання, він знайшов у ньому «незвичайно цікаву тему, справедливий погляд на справи й оригінальні думки».
Проте, незважаючи на цю заохоту, молода авторка сховала своє оповідання до столу і тримала його під замком приблизно сім літ. Такі були народини «Людини» (Кобилянська згодом зробила зміни в тексті, змінюючи водночас і назву оповідання), яка належить сьогодні до одного з найбільш популярних творів ювілятки.
Горда назва – «Людина» – вжита в
